Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

То лиш я ним бути можу, більш ніхто не має права.

Я не знав, кого цар кличе, та лиха його поява.

Я сказав собі: «Подумай, як розв'язання знайти,

Обміркуй, щоб непохибно наміру свого сягти».

Серце рвалось диким звіром з дому царського втекти.

Не віддам тебе! Нікому не належатимеш ти!»

Я продав за душу серце, і мій замок став базаром,

Але дощ, що бив троянду, став теплішати недаром -

Бачив я: навколо перлів зайнялись корали жаром,

І вона сказала: «Нащо піддалась я лживим чварам?

Я не вірю, що зрадливим і брехливим ти єси,

Що, невдячний, не шануєш навіть божої краси.

Тож мене й Індійське царство в мого батька попроси,-

Нащо нам чужак? Державі лад і раду ти даси».

Притулилася до мене, серце втішивши сумне,

Осяйна, мов місяць повний чи мов сонце преясне,

Посадила, як ніколи, приголубивши мене,

І від слів її відчув я: гасне пекло вогняне.

Вчила так вона: «Не личить спіх розумному ніде,-

Зробить він усе на краще і спокійно долі жде.

Хто ж одружінню завадить - гнів царя на тих паде;

Землі Індії ваш розмир до потали призведе.

Не уникнути весілля, якщо впустиш жениха ти,

Ми ж розлучимось і зміним на жалобу пишні шати;

Час настане - їм радіти, нам - стокротно вболівати.

Ні, не можна, щоб іранці увійшли в царські палати!»

Відповів я їй: «Не стане той юнак вам за дружину!

Познайомлюся я з ними, як ввійдуть вони в країну,-

Покажу свою їм силу, буду битись до загину,

Порубаю всіх дощенту, кожну вигублю людину!»

Відказала: «По-жіночи міркувати личить жінці.

Я не хочу буть за привід для різні,- думки покинь ці;

Жениха забий, та війська не винищуй поодинці.

Правий суд дає цвітіння навіть всохлій деревинці.

Так чини, мій леве дужий, щоб не сталось зайвих чвар:

Жениха забий таємно, за один згуби удар,

Але війська коло нього не вирізуй, мов товар.

Кров невинних для людини - заважкий в житті тягар.

Жениха того забивши, поговориш з батьком сам,

Скажеш: «Індію на страву я іранцям не віддам,

Свого спадку не дозволю поділити пополам;

Тож пробач мене - інакше горе й тлін твоїм містам!»

Не кажи йому, що хочеш мати ти мене за жінку,-

Цим ти виправдаєш більше власну гнівну поведінку,

І пробачення просити стане цар своєму вчинку,-

Зацарюєм вдвох, зазнавши і дозвілля, й відпочинку».

Я схвалив, обміркувавши, цю пораду, цю ухвалу

І змахнув мечем, неначе нищив ворога навалу.

Враз почув прохання сісти, як уже ішов із залу,-

Та її в обіймах стиснуть не рішався, повен шалу.

Я, покинувши кохану, став немовби божевільний,-

Вдвох з Асмат я вийти мусив, плач стамовуючи сильний,

Бо й єдина радість зникла, навіснів одчай свавільний,

Не хотів іти я звідси, і мій крок ставав повільний.

Вість: «Жених іде!» - приніс нам посланець з країв чужих.

Що господь йому готує - ні, не відає жених!

Звеселився цар душею, не промовив слів гірких.

«Йди сюди»,- мені сказав він. Я ввійшов туди й притих.

Цар промовив: «День цей світлий є днем радісним моїм,-

Відсвяткуємо весілля, добре справу закінчім!

Всі скарби несіть до мене, не скупіться анічим -

Все роздам! Лиш недоумок проживе життя скупим!»

Надіслав я слуг моторних, щоб несли скарби із дому.

Вже прибув жених, забувши про спочинок і про втому,-

Наші люди всім народом йшли назустріч молодому,

Аж землі було замало стати натовпу отому.

Цар звелів нам: «Приготуйте їм намети на майдані,

Щоб спочив і наречений, і прибульці довгождані;

Хай йому назустріч вийдуть всі війська мої кохані,

Ти ж отут зустрінь, як личить це тобі в твоєму сані».

Я нап'яв шатри червоні із атласу й злотоглава.

Тут жених приїхав бучно, мов його чекала слава,-

Повиходила з наметів всіх двірських юрба цікава,

Військо лавами ставало: кожен рід - окрема лава.

Я втомився - так і треба, як догідливий слуга ти;

Повертав додому, з втоми захотівши навіть спати,

Та Асмат солодкомовна лист прислала, давши знати:

«Стрункостанна, мов алое, просить левня завітати».

Не зійшов з коня, слухняно я помчав до неї вскач.

Там зустрів Асмат плачущу і спитав: «Навіщо плач?»

Мовить: «Горя не уникну, я - твій вірник і прохач,

Бо на захист безнастанний ти хоч сил мені настач!»

Ми ввійшли. Вона суворо виглядала вдалині -

Вид її огненний тьмарив сонця промені ясні.

Прорекла: «Ти зволікаєш, а прийшли рішучі дні.

Може, знов мене забувши, удаєшся до брехні?»

Одвернувшись, вийшов мовчки, бо вона мене смутила,