Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Та завадити цареві не наважився в ту мить;

Мов земля і попіл - став я, затремтів несамохіть.

Тут озвалася цариця: «Цар Хварезмша - цар країн,

Бути нам найкращим зятем лиш його достоїн син».

Як встрявати в суперечку,- вирок, видно, в них один!

Дав я згоду. Встановився день мій смертний, мій загин.

До Хварезмші надіслали з отаким листом гінця:

«В нас немає спадкоємця, тож дійшли до рішенця,

Що дочку вести повинні ми до шлюбного вінця.

Як дасиш за неї сина,- ощасливим без кінця».

Повернув гонець, діставши в дар чалму і жупана.

Звеселився сам Хварезмша, вся раділа сторона.

Він сказав: «Велика втіха з ласки божої дана.

З наших діток, безсумнівно, буде пара осяйна!»

Вислали туди посольство привести молодика

І благали: «Поспішай же - в нас мольба лише така».

Я пішов до спочивальні, бо душа всіх уника,

Серце сповнює гризота, ще й зажуреність тяжка.

Хтів ножем пробити серце, так в мій дух жалі вп'ялись.

Від Асмат листа принесли. Прочитав рядків я низь:

«Та, що в неї, мов алое, стан стрункий зростає ввись,

Наказала: йди до неї, і не гайся, не барись!»

Уявіть собі,- зрадівши, осіявши щастям вид,

Вбіг я в сад, Асмат зустрівши там, де був до башти вхід.

Раптом запримітив в неї на щоці сльозини слід,-

Вразившись, не запитався, чи на щастя мій прихід.

Я її смутну побачив - зажурився сам негайно;

Не всміхнулася до мене, як робила це звичайно.

Не промовила ні слова, тільки плакала одчайно

І поранила ще більше, не зціливши життєдайно.

В далечінь вона понесла дум і мрій моїх немало.

Повела мене до башти, одгбрнувши запинало.

Я ввійшов і вгледів місяць,- горе в мене проминало,

І на серце падав промінь, але серце не розтало.

Блиск лиця її не слався щирим світлом по покою.

Вкрилась діва нечепурно злотосяйною чалмою,

На тахту вона схилилась у зелених шатах строю,

В неї риси блискавичні затуманились сльозою.

Наче тигр між скель, присіла із обличчям громодарним -

Не зрівнять її ні з сонцем, ні з едемським цвітом гарним.

Віддаля від неї сів я з серцем, зраненим і хмарним.

Підвелась вона, похмура, гнівом збуджена владарним.

Так промовила: «Дивуюсь, що прийшов ти - суєслів.

Клятволамник і відмовник, що дурити нас хотів.

Та тобі за все відплатить справедливий божий гнів!»

Я сказав: «Чого не знаю - як на те б я відповів?»

Мовив я: «Не взнавши правди, як відмовити мені?

Чи вчинив я, божевільний, злочини якісь страшні?»

Знов озвалась: «Що говориш ти, весь сповнений брехні?

Я ошукана, мов баба, і за це горю в огні.

Ти хіба того не знаєш, що Хварезмша - мій жених?

Як на це в вазірській раді ти погодитися міг?

Власну клятву поламавши, слова честі не зберіг,

Та за хитрощі й лукавство відплачу я, далебіг!

Чи згадаєш, як стогнав ти, ріки сліз ллючи по полю?

Лікарів та їхні ліки я згадать тебе зневолю!

Дорівнять до чого можна лжу юнацьку і сваволю?

Так, як ти,- тебе я кину. Хто відчує більше болю?

Хто б у Індії не правив, хто б не був отут при владі,

Я також в ній маю владу стати кривді на заваді.

Ні, цій справі не бувати. Ти лихій піддався знаді,

Став брехливим ти - омана і в тобі, й в твоїй пораді.

Доки я жива - не зможеш жити в Індії ти сміло,

А наважишся лишитись,- то душа покине тіло!

Де таку, як я, ще знайдеш, хоч з небес зніми світило?»

Ці слова згадавши, лицар плакав гірко й посмутніло.

Мовив він: «Як це почув я, розцвіли надії живо,

Знов наважився на неї я поглянути сміливо…

Як живу я, все згубивши,- чи для тебе це не диво?

Леле, леле! Світ лукавий точить кров мою злостиво.

Озираючись, побачив я коран край узголов'я.

Взяв його, і славив бога, і складав їй славослов'я:

«Ти заходиш знову, сонце, пал мойого буйнокров'я:

Може, ти мене і знищиш, але відповідь знайшов я.

Як моя промова буде лжею хитрою і злою -

Хай мене скарає небо, сонце згасне наді мною!

Ти побачиш, правосудна, що лихого я не кою!»

«Говори ж усе!» - сказала і хитнула головою.

Я наважився: «О сонце, як зламав я обітницю -

Хай повергне бог на мене гнів, неначе блискавицю!

Де таку зустріну іншу стрункостанну й світлолицю?

Чи я жити залишуся, як встромлю у серце крицю?

Цар на раду урочисту скликав нас усіх до зала.

Там рішили, щоб царівна з юнаком до шлюбу стала.

Був би я їм заперечив, чи змінилася б ухвала?

«Ти прикинься, наче згоден»,- думка хитро підказала.

Не змогла того збагнути Фарсаданова уява,

Що, коли