Гуляш із турула - Кшиштоф Варга

У буфеті «Ностальгія» на першому поверсі критого ринку на площі Легеля ностальгійно похитуються над кухлями місцеві алкоголіки. Пиво тут коштує двісті форинтів — удвічі менше, ніж у пивбарах у центрі міста. Така ціна — це єдине, що нагадує старі добрі часи. Тут немає інших часів, як старі, які, звісно, можуть бути тільки добрими. Щоправда, сьогодні ніхто вже не в змозі путньо пояснити, в чому полягала їхня перевага. З вокзалу «Нюґаті», що тут неподалік, відправляються «ностальгійні потяги» до Естерґому і до коліна Дунаю: можна проїхатись музейним паровозом сімдесят кілометрів в один бік, зітхаючи за давньою розкішшю.

Найбільш ностальгійні тут, без сумніву, турули — міфічні угорські птахи. Якщо навколо уважно роздивитись, то їх можна знайти скрізь: на пам’ятниках, старих будинках, вивісках, на військових емблемах, на ранцях націоналістично вихованої молоді й на пласких грудях дівчини, що продає бутерброди і варить каву в кафе-пекарні «Бранч» на Ретек утцо неподалік Московської площі. Турул — це результат дивовижного схрещення орла з гускою, що став гібридною персоніфікацією угорських мрій і комплексів.

У всьому Будапешті йому присвятили тільки одну вулицю і один провулок. І вулиця, і провулок знаходяться на околицях ІІ району, далеко від центру, майже на самому краю міста. Будапештський ІІ-А район, у якому якраз і є вулиця Турула, — насправді мале містечко, до якого, правді бути, доїжджає столичний міський транспорт, але вулички і будинки нагадують радше якесь претензійне село. Сидячи на терасі корчми «Нанчі нейні» на Ордьоґарок утцо, можна перенестись у давно минулі шкільні канікули, десь далеко від Будапешта, — у те, краще, минуле, може, навіть передвоєнне — і над тарілкою з гусячим стегенцем неодмінно впасти в обов’язкову ностальгію.

Але оскільки відвідувачі — як місцеві, так і іноземці — навідуються до «Нанчі нейні» заради вишуканих і, зрозуміло, дорогих страв, то кому спаде на думку шукати неподалік якусь там вулицю Турула, на якій можна побачити тільки автобусну зупинку і кілька будинків?

У Будапешті, який складається з двадцяти трьох районів, назви вулиць можуть повторюватися в кожному з них. Отже, теоретично могло б бути двадцять три вулиці Турула, так само як є чимало вулиць і площ Яноша Ороня, Атілли, Боттяні, Бема, Кошута, Петефі, Ракоці або Вьорьошморті. Вулиця Турула — тільки одна, але я й так на кожному кроці натрапляю на сліди цього птаха.

Моє зацікавлення турулом почалося тоді, коли на пагорбі гірничого міста Тотобаньо, що шістдесят кілометрів на захід від Будапешта, я натрапив на горду копію птаха, що стоїть на будинському замку. Цього птаха із замкових мурів знають усі туристи, які побували в угорській столиці, ну і всі місцеві — свої великі крила цей турул розправляє на улюбленому місці туристів. Пам’ятаю його змалку, але він ніколи не викликав у мене ніяких емоцій. Адже орли підносяться вгору на пам’ятниках, замках і склепах по всій Європі. Вони задирають гордо дзьоби і гострять кігті також у Південній Америці та Африці. Подумаєш, одним більше. Яка ж тут сенсація?

Звісно, так, але турул — це не звичайний орел, а міфічний. Це не реальний птах, що живе собі в природі і про якого можна зняти науково-популярний фільм для каналу «Animal Planet» — наприклад, про те, як він у стрімкому піке ловить мишей у пустелі. Це абсолютно окрема угорська версія птаха-хижака, начебто і подібного на орла, але все ж таки не зовсім.

Отож, у Тотобаньо, на пагорбі, в 1907 році споруджено досконалу копію будинського птаха. Її видно здалеку, коли їхати автострадою або залізницею в напрямку до столиці. На шахтарське промислове містечко птах споглядає грізно і, мабуть, із огидою — а як же ж інакше на таке дивитися? На сусідньому пагорбі самотньо височіє споруда шахти. На ці два горді символи міста ніхто сьогодні не звертає уваги.

Я збагнув, що мені слід розпочати полювання на турула, коли роздивлявся рекламку, прихоплену з пивбару «Ланцгід»[5] на Фьо утцо, неподалік тунелю під замковою горою, що увінчується тим найславнішим пам’ятником. Такі рекламки можна знайти майже в усіх місцевих кав’ярнях. Вони прекрасно можуть слугувати закладками для книжок. Можна брати їх стосами, бо вони призначені для реклами, але якщо ви не колекціонер таких речей, ані антрополог, то краще не морочити собі ними голову. Але та рекламка мене таки заінтригувала, бо рекламувала неіснуючий продукт — «Турул-Колу». На ній зображено, як на траві групка людей сидить у відомій з імпресіоністичних картин позі. Вони п’ють «Турул-Колу» з пляшок, що нагадують фугаси із совєтських гастрономів. «Турул-Кола» — це неймовірна спроба поєднати угорську традицію (турул) з космополітичною сучасністю (кока-кола). Вигадуючи «Турул-Колу», креативщики якогось рекламного агентства геніально поєднали те, що локальне, з тим, що універсальне. В одному простому виразі зобразили кайдани, що сковують сучасні посткомуністичні суспільства: з одного боку — глобалізаційний капіталізм, що обмежує все, що оригінальне, і послідовно штовхає до суцільної уніфікації, а з іншого — національна традиція, від якої країни цієї частини Європи досі ніяк не спроможні нормально визволитися. Тягар традиції повинен врівноважувати страхітливий тягар масової культури. Однак поки що і те, й інше тягне нас униз.

Пивбар «Ланцгід» — один з моїх найулюбленіших, бо знаходиться поза турулом і поза кока-колою. Це місцева невеличка кнайпа, обвішана старими фотографіями, плакатами з довоєнних угорських фільмів разом із фотками класиків блюзу. Огрядний власник Робі просто має слабість до цієї музики, яку тут можна досить голосно і всмак послухати. До того ж, поки встигну щось замовити, Робі завжди встигне запитати польською мовою: «Пивко?» — і тут же, не чекаючи відповіді, стоїть уже коло мого столика із кухлем свіжого «Дрегера».

«Ланцгід» — не для крутих клубовиків, що живуть за порадами безкоштовних видань «Pesti Est» і «Exit», ані для шанувальників угорського паприкашу[6], ані також для тих туристів, що з путівниками в руках шукають найдорожчу ungarische gulasch suppe. Немає тут ні гуляшевого супу, ні паприкашу, зате є вино, пиво і паленка. Коли інколи вип’ю тут трохи забагато пива, мене завжди витвережує незмінний лимонний запах туалетного дезодоранту. Тоді я, стуманілий, іду освіжитись, стою, ледь хитаючись, над унітазом і раптом відчуваю справжній катарсис — синтетичний лимон усвердлюється мені в ніздрі, і розум знову