Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль

Зіткнення з ним, як я покажу далі, примусили втікати до міста одного за одним майже всіх жителів села, які мали достаток чи освіту; тому в парафії поки що залишається юрба неосвічених і грубих селян, нездатних керувати громадами. «Парафія,— правильно сказав Тюрґо,— становить собою скупчення хижок та жителів, таких самих пасивних, як і ці халупки».

Адміністративні документи XVII століття наповнені скаргами на нездатність, бездіяльність і невігластво парафіяльних збирачів та синдиків. Міністри, інтенданти, субделегати, навіть шляхтичі — всі без угаву нарікають, але ніхто не дошукується причин.

Аж до самої Революції сільська парафія у Франції зберігає в своєму управлінні щось таке, що нагадує той демократичний вид, який воно мало в середньовіччі. Якщо треба обрати посадовців або обговорити якісь громадські справи — дзвін сільської церкви скликає селян на церковну паперть; туди має право прийти бідний так само, як і багатий. Щоправда, на цьому зібранні не відбувається ні обговорення в повному розумінні, ні подачі голосів; але кожен може висловити свою думку, й нотар, якого запросили з цієї нагоди і який веде свій журнал просто неба, збирає різні думки й заносить їх до протоколу.

Зіставлення цих беззмістовних примар свободи й поєднаного з ними справжнього безсилля в малих обсягах уже показує, як найбільш абсолютний уряд може поєднуватися з певними формами крайньої демократії, тож пригнічені викликають посміх з себе ще тим, що нібито вони не усвідомлюють своєї пригніченості. Це демократичне парафіяльне зібрання могло висловлювати будь-які побажання, але втілити свою волю воно мало так само обмаль права, як і міська муніципальна рада. Навіть говорити воно мало право тільки тоді, коли дозволяли розтулити рот; бо зібратися воно могло не інакше, як поспитавши особливого дозволу в інтенданта й не виходячи з його волі, як висловлювалися за тих часів, називаючи речі своїми іменами. Прийшовши до одностайної ухвали, воно все ж таки не могло ні обкласти себе податком, ні продати, ні купити, ні укласти угоду найму, ні порушити позов без дозволу королівської ради. Щоб полагодити дах на церкві, що його тільки-но зіпсував вітер, або зруйновану стіну в будинку священика, треба було домогтися дозволу в тієї самої ради. Найвіддаленіша від Парижа сільська парафія підкорялася цьому правилу так само, як найближча. Я натрапляв на парафії, які просили раду дозволити потратити двадцять п'ять ліврів.

Щоправда, жителі, звичайно, зберегли право разом, усією парафією обирати посадових осіб. Але часто траплялося, що інтендант пропонував цій маленькій виборчій колегії кандидата, який неминуче виявлявся обраним одностайно. В інших випадках інтендант скасовував наслідки виборів, нібито проведених самовільно, сам призначав збирача та синдика й надалі безстроково припиняв будь-які вибори. Я бачив сотні таких прикладів.

Не можна уявити собі нічого жахливішого за долі цих громадських посадових осіб. Останній агент центрального уряду, субделегат, примушував їх коритися найменшим своїм примхам. Часто-густо він накладав на них пеню; іноді кидав до в'язниці; адже гарантії, яка ще захищала деяких громадян від насильства та свавілля, в цьому випадку вже не існувало. «Я посадив до в'язниці,— каже один інтендант 1750 року,— кількох старшин у громадах, які ремствували, й примусив ці громади заплатити за проїзд чатової команди. В такий спосіб їх легко було приборкано». Ось чому парафіяльні посади вважалися не стільки пошануванням, скільки повинністю, якої намагалися спекатись за допомогою всіляких хитрощів.

А проте ці останні уламки колишнього парафіяльного управління ще залишалися дорогими для селян, навіть нині єдина з усіх громадських вольностей, яку вони добре розуміють,— це незалежність парафій. Це єдина громадська справа, яка справді цікавить парафіян. Ті самі люди, які залюбки передають управління всією нацією до рук одного господаря, обурюються на думці при тому, що вони не мають голосу в управлінні своїм селом. Стільки сили ще залишається в порожніх формах!

Те, що я сказав про міста й парафії, треба поширити майже на всі корпорації, що існували окремо й мали колективну власність.

За давнього порядку, як і нині, у Франції не було міста, містечка, села, навіть найменшого хутора, лікарні, фабрики, монастиря або гімназії, які наважилися б мати незалежну волю у своїх приватних справах або керувати на власний розсуд своїм власним майном. Отже, тоді, як і тепер, адміністрація тримала всіх французів під опікунством; і якщо ще не виголосили це зухвале слово, то принаймні відповідний факт уже існував.

В Європі не було країни, де звичайні суди менше залежали б від уряду, ніж у Франції; одначе водночас не було країни, де б виняткові суди більше використовувалися б. Ці двоє явищ були пов'язані між собою тісніше, ніж звичайно думають. А що у Франції король майже зовсім не мав влади над судом; а що він не міг усунути суддю з посади, ні перевести його в інше місце, ні навіть у більшості випадків підвищити його в ступені; а що, одне слово, він не міг впливати на суддів чи збуджувати їхнє честолюбство, чи залякувати, то він невдовзі відчув себе обмеженим цією їхньою незалежністю. Ця обставина більше, ніж будь-де, спонукала його вилучити з їхнього відання ті справи, в яких безпосередньо була зацікавлена його влада, й поруч з ними для власних послуг створити різновид залежного суду, який зовні репрезентував посполитим певні риси справедливості, але насправді був безпечний з цього погляду.

У тих країнах, де, як це було в певних місцевостях Німеччини, звичайні суди не були такими незалежними від уряду, як тогочасні французькі суди, така запобігливість не була прийнята й адміністративної юстиції не існувало. Там монарх почував себе таким господарем суддів, що не мав потреби в комісарах.

Хто забажає пильно прочитати королівські едикти та декларації, опубліковані впродовж останнього століття монархії, а також постанови ради, видані в той самий відтинок часу, знайде між ними мало таких, в яких уряд, уживши якогось заходу, забув би додати, що суперечки та судові позови, які можуть виникнути з нього, повинні розглядатися виключно інтендантом та радою. «Крім того, Його Величність наказує, аби всі суперечки, які можуть виникнути під час виконання цього наказу, з усіма наслідками, подавалися на розгляд інтендантові, причому надається право оскарження в раді. Забороняємо нашим судам і трибуналам розглядати такі справи». Це звичайна формула.

У справах, передбачених старими законами або звичаями, в яких ця обачливість не була прийнята,