Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

з другої по четверту «Держави», мали бути (так само, як і його описи примітивного суспільства в «Політику» і «Законах») історичними27, чи, може, передісторичними. Це, певно, не стосується всіх характеристик найкращої держави. Наприклад, говорячи про царювання філософів (про це йдеться у книжках з п'ятої по сьому «Держави»), Платон сам зауважує, що воно можливе тільки у позачасовому світі «форм» чи «ідей», у «Занебесному місті». Ці зумисні неісторичні елементи його опису буде розглянуто пізніше, разом із Платоновими етико-політичними вимогами. Звісно, слід визнати, що, описуючи примітивні чи стародавні структури, він не мав наміру в точності дотримуватися історичної правди; він напевно усвідомлював, що не володіє усіма необхідними для цього даними. Проте я вважаю, що він серйозно намагався, наскільки це було в його силах, реконструювати стародавні племінні форми суспільного життя. Немає причин сумніватися в цьому, надто тому, що в дуже багатьох деталях його спроба виявилася вдалою. Та інакше й бути не могло, оскільки Платон створив свою картину шляхом ідеалізації стародавніх племінних аристократій Кріту та Спарти. Маючи гостру соціологічну інтуїцію, він розумів, що ці форми не лише старі, а й закам'янілі, законсервовані, що це релікти ще древніших форм. Він приходить до висновку, що ці древніші форми були ще стабільнішими, ще надійніше законсервованими. Цю дуже древню, а відтак дуже добру і дуже стабільну державу він пробував реконструювати у такий спосіб, щоб стало ясно, як їй удалося уникати розбрату і класової боротьби, як зводився до мінімуму і тримався під контролем вплив економічних інтересів. Ось основні завдання Платонової реконструкції найкращої держави.

Як же Платон розв'язує проблему уникнення класової війни? Якби він був прогресистом, то міг би погодитись із ідеєю безкласового, рівноправного суспільства, бо, як ми бачимо хоча б із його власної пародії на афінську демократію, в Афінах відбувалися потужні зрівняльні процеси. Але він не збирався будувати державу, що могла бути, навпаки, він потребував держави, яка вже існувала — прабатька Спартанської держави, що напевне ніколи не була безкласовим суспільством. Вона була рабовласницькою державою, а Платон твердить, що найкраща держава спирається на жорстке розмежування класів. Це — кастова держава. Проблему уникнення класової боротьби розв'язують не через відміну класів, а наданням панівному класу вищості, яку неможливо заперечити. Як і в Спарті, лише правлячому класу дозволено носити зброю, лише він володіє політичними чи іншими правами, лише він здобуває освіту, тобто вчиться особливого мистецтва тримати в покорі свою людську отару чи людське бидло (по суті Платона мало турбує всеохопна вищість правлячого класу; він боїться, що його члени «можуть порізати овець», замість того, щоб просто стригти їх, і «чинити як вовки, а не собаки»28. Цю проблему ми розглянемо далі в цьому ж розділі). Допоки панівний клас дружний, ніхто не може поставити під сумнів його вищість, а відтак не може бути класової війни.

Платон розрізняє три класи у своїй найкращій державі: охоронців, їхніх озброєних помічників чи воїнів і клас трударів. Але насправді є лише дві касти: військова каста — озброєних і освічених правителів,— і каста неозброєних і темних підданих, тобто людська отара. Бо охоронці не утворюють окрему касту, а просто є старими й мудрими воїнами, висунутими з лав помічників. Платон поділяє правлячу касту на два класи — охоронців і помічників, не вдаючись до подібного ділення класу трударів, великою мірою тому, що його цікавлять лише правителі. Трударі, ремісники та інші взагалі це цікавлять його, це — лише людське бидло, єдиним завданням якого є задоволення матеріальних потреб панівного класу. Платон іде навіть далі, забороняючи своїм правителям встановлювати закони для цього класу і втручатися в їхні жалюгідні проблеми29. Ось чому наша інформація про нижчі класи така мізерна. Але Платонове умовчування часом проривається. «Хіба в осіб для виконання важких робіт,— запитує він одного разу,— не відсутня іскра розуму, що вони не гідні бути прийнятими до суспільства, але мають міцне тіло, придатне для важкої праці?» Оскільки ця огидна репліка послугувала появі заспокійливого зауваження, що у Платоновому місті не було рабів, то я можу тут вказати на помилковість такого погляду. Справді Платон ніде відкрито не розглядає положення рабів у своїй найкращій державі; справедливо навіть те, що він радить уникати назви «раб», а трударів називати «прихильниками» чи навіть «роботодавцями». Та він робить так із пропагандистською метою. Ніде немає анінайменшого натяку на те, що інститут рабства треба відмінити чи послабити. Навпаки, Платон вилаяв тих «м'якосердих»» афінських демократів, які підтримували рух за відміну рабства. Він зовсім чітко висловлює свою точку зору, хоча б тоді, коли описує тимократію, другу-кращу державу, що безпосередньо настає після найкращої. Ось що він каже про тимократа: «Він схильний жорстоко обходитися з рабами, бо не зневажає їх до такого ступеня, як це робила б освічена людина». А що лише у найкращому місті можна здобути освіту ліпшу, ніж у тимократії, то ми повинні зробити висновок, що у Платоновому найкращому місті є раби і що з ними поводяться без жорстокості, але вкрай зневажливо. Відчуваючи праведне презирство до них, Платон не розвиває цю точку зору. Цей висновок цілком підтверджується фактом, що те місце в «Державі», де він піддає критиці чинну практику поневолення греків греками, завершується відкритим вихвалянням уярмлення варварів, і навіть порадою «нашим громадянам» — тобто громадянам найкращого міста — «робити з варварами те, що греки роблять із греками». Цю точку зору посилює зміст «Законів», де висловлюється найбільше нелюдське ставлення до рабів.

Оскільки лише правлячий клас має політичну владу, разом із владою підтримувати чисельність людського бидла у таких межах, щоб не дати йому стати небезпечним, то вся проблема збереження держави зводиться до збереження внутрішньої єдності класу господарів. То як же зберігається ця єдність правителів? Шляхом навчання та іншим психологічним впливом, але переважно через усунення економічної зацікавленості, яка може призвести до розбрату. Така економічна стриманість досягається і контролюється запровадженням комунізму, тобто шляхом відміни приватної власності, зокрема на дорогоцінні метали. (Володіння дорогоцінними металами перебувало під забороною в Спарті.) Комунізм обмежується правлячим класом, бо тільки його треба вберегти від роз'єднання: сварки між підданими не варті уваги. А що все майно є спільним, то повинно бути і спільне володіння жінками та дітьми. Ніхто з правлячого класу не повинен знати своїх дітей чи батьків. Слід зруйнувати родину, чи радше родина має складатися з усього класу воїнів, інакше родинні прив'язаності можуть стати джерелом розбрату, ось чому «кожен мусить дивитися на всіх, як на