Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Тепер ми бачимо, що Платонова теорія «форм» чи «ідей» припускає певну спрямованість у розвитку плинного світу. З неї випливає, що тлінність усіх речей в такому світі мусить постійно зростати. Це не стільки жорсткий закон загального чимдальшого погіршення, скільки закон зростаючої тлінності; так би мовити, небезпека чи ймовірність руйнування зростає, але не виключені й виняткові посування в тому чи іншому напрямку. Отож, можливо, як вказує остання цитата, що дуже добра душа здатна уникнути змін і розпаду, а дуже погану річ, приміром, дуже зле місто, можна поліпшити, змінивши її. (Для того, щоб таке поліпшення мало хоч яку-небудь цінність, ми повинні були б закріпити його, тобто зупинити всі дальші зміни.)
У цілковитій відповідності до цієї загальної теорії перебуває Платонів виклад походження видів, наведений у «Тімеї». Згідно з ним, людину, найвищу з тварин, створили боги; інші види пішли від неї шляхом виродження і деградації. Спочатку окремі чоловіки — боягузи і негідники — виродилися в жінок. А ті, яким забракло розуму, крок за кроком деградували в нижчих тварин. Ми дізнаємося, що птахи — це перероджені сумирні, але надто легковажні люди, які надміру довіряли своїм відчуттям; «суходольні тварини пішли від людей, що не цікавилися філософією», а в риб і молюсків «виродилися найдурніші, найтупіші й... негідні» з усіх людей4.
Цілком зрозуміло, що цю теорію можна застосувати до людського суспільства та його історії. Тоді вона пояснює песимістичний Гесіодів5 закон розвитку — закон історичного занепаду. Якщо вірити Арістотелевому повідомленню (наведеному в попередньому розділі), то теорію «форм» чи «ідей» було запроваджено, щоб задовольнити методологічну потребу, необхідність чистого чи раціонального знання, яке неможливе в разі, якщо чуттєві речі змінюються. Тепер ми бачимо, що його теорія зробила навіть більше. Окрім задоволення цих методологічних потреб, вона породила теорію змін. Вона пояснює загальну спрямованість у змінах усіх чуттєвих речей, і в такий спосіб історичну спрямованість до занепаду, що прозирає в людині і людському суспільстві. (І вона зробила навіть ще більше; як ми побачимо в розділі 9, теорія «форм» визначає також спрямованість Платонових політичних вимог і навіть засоби їхнього втілення.) Якщо, а я певен цього, Платонові філософії, так само як і Гераклітові, виникли внаслідок їхнього соціального досвіду, а надто досвіду класової війни і прикрого почуття, що їхній світ розсипається на друзки, тоді ми зрозуміємо, чому теорія «форм» стала відігравати таку важливу роль у Платоновій філософії, коли він виявив, що вона здатна пояснити тенденцію до занепаду. Він вітав її, як розв'язання найбільш таємничої загадки. Тоді як Геракліт не зміг поширити безпосереднє моральне засудження на тенденцію політичного розвитку, Платон знайшов у своїй теорії «форм» теоретичне підґрунтя для песимістичних суджень у дусі Гесіода.
Але Платонова велич як суспільствознавця криється не в його загальних і абстрактних міркуваннях про закон соціального розпаду. Вона схована радше у багатстві й вичерпності його спостережень, і в його навдивовижу точній соціологічній інтуїції. Він побачив речі, які ніхто до нього не помічав і які були знову відкриті лише в наш час. Як приклад, я можу навести його теорію примітивного початку суспільства, племінного патріархату і, в цілому, його спробу окреслити типові етапи в розвитку суспільного життя. Іншим прикладом Платонового соціологічного та економічного історицизму є наголошення ним на економічній підоснові політичного життя та історичного розвитку, теорії, яку реанімував Марс під назвою «історичного матеріалізму». Третій приклад — це вкрай цікавий Платонів закон політичних революцій, згідно з яким передумовою всіх революцій є роз'єднаний правлячий клас (або «еліта»); закон, на якому грунтується його аналіз засобів припинення політичних змін і створення соціальної рівноваги, і який знову було нещодавно відкрито теоретиками тоталітаризму, зокрема Парето.
Тепер я перейду до більш грунтовного розгляду цих питань, і зокрема теорії революції та рівноваги.
II
Ось діалоги, наведені тут у хронологічному порядку, в яких Платон розглядає ці питання: «Держава», «Політик», написаний набагато пізніше, і «Закони» — найостанніший і найобсяговіший з його творів. Попри певні незначні розбіжності ці діалоги здебільшого узгоджуються: у дечому вони подібні, в інших аспектах доповнюють один одного. «Закони»6, приміром, подають історію занепаду і падіння людського суспільства у вигляді викладу передісторії Стародавньої Греції, що без будь-якого перериву зливається з історією, тоді як у «Державі» більш абстрактно робиться систематичний огляд розвитку уряду, «Політик» ще абстрактніше наводить логічну класифікацію типів уряду, лише в окремих випадках спираючись на алюзії з історичними подіями. Подібно, у «Законах» дуже чітко сформульовано історицистський аспект дослідження. «Який прототип чи з чого почалася держава? — запитує Платон, поєднуючи це питання з іншим:— Чи не полягає найкращий спосіб пошуку відповіді на це запитання... у спогляданні росту держав, під час якого вони змінюються чи в бік добра, чи в бік зла?» Та всередині соціологічних доктрин єдине глибоке протиріччя, схоже, виникає через чисто умоглядні труднощі, що, очевидно, непокоїли Платона. Беручи за відправну точку розвитку досконалу, а відтак нетлінну державу, він стикається з труднощами у поясненні першої зміни, тобто Падіння людини, яка все привела в рух7. З наступного розділу ми дізнаємося, як Платон пробував розв'язати цю проблему, але спершу я зроблю загальний огляд його теорії суспільного розвитку.
Відповідно до «Держави», початкова чи примітивна форма суспільства, і водночас така, що найближче відтворює «форму» чи «ідею» держави, «найкраща держава»,— це царювання наймудріших і найбільш богоподібних людей. Це ідеальне місто-держава настільки близьке до бездоганності, що важко збагнути, як воно взагалі може коли-небудь змінитися. Але все-таки зміна відбувається, а разом із нею розпочинається Гераклітова боротьба — рушійна сила будь-якого посування. Згідно з Платоном, пекельна боротьба, класова війна, розпалювана егоїзмом, а надто матеріальною чи економічною корисливістю, є головною силою «суспільної динаміки». Марксова формула: «Історія всіх суспільств, що існувала до цього часу, була історією боротьби класів»
