Метафізика - Арістотель

Далі, що стосується речей, в яких присутнє розрізнення на попереднє й подальше, не може те, що приписується їм, існувати окремо від них; наприклад, якщо першим із чисел є двійка, то не може бути якесь число окремо від видів чисел; так само не може бути фігури окремо від видів [10] фігур; і якщо роди таких речей не існують окремо від видів, то навряд чи і в інших речах існуватимуть роди окремо від видів; адже роди цих речей, здається, існують найбільшою мірою; натомість стосовно неділимих речей не можна говорити про попереднє й подальше. Далі, там, де одне краще, а друге гірше, краще завжди раніше: отже, жодне з них не може бути родом.

Виходячи з цих міркувань, [15] началами радше є те, що приписується одиничним речам, ніж роди. Однак знову ж таки нелегко сказати, як слід розуміти ці начала. Адже начало і причина мають існувати окремо від речей і має бути можливим відділити їх від останніх; а на якій підставі можна було б припустити, що щось існує окремо від одиничної речі, окрім тому, що вони приписуються як загальне і всім речам? Але якщо це так, то радше слід покладати началами загальне, а тоді началами були б перші роди.

4

У зв’язку із цим постає дуже складна проблема, яка конче потребує розгляду і про яку зараз і піде мова. Якщо не існує нічого окрім одиничних речей, а одиничні речі незліченні, то як же можливо отримати знання про незліченні речі. Адже все, що ми пізнаємо, ми пізнаємо остільки, оскільки щось є єдиним і тотожним і йому приписується щось загальне.

Проте якщо це необхідно і якщо має існувати щось окрім одиничних речей, то, мабуть, необхідно було б, щоб поруч з одиничними речами існували роди, байдуже останні чи перші; утім, ми щойно розібрали, що це неможливо.

Далі, якщо все ж таки щось існує опріч конкретної речі (в тому випадку, коли щось приписується матерії), то постає питання: чи має воно існувати опріч усіх конкретних речей, чи опріч деяких має, а опріч інших — ні, чи опріч жодних. [999b] [1] Якщо ж немає нічого, окрім одиничних речей, то тоді не може бути нічого, що пізнається розумом, а натомість є лише чуттєві враження і ніякого знання, хіба що хтось вважає знанням чуттєві враження[42]. Більше того, тоді не може бути нічого вічного й нерухомого, бо все чуттєве знищується і перебуває в русі; але ж якщо немає нічого вічного, то неможливе і виникнення. Адже необхідно, щоб існувало щось, що виникає, щось, із чого виникає, і щось останнє у цій послідовності, що не виникає, якщо тільки ця послідовність припиняється, а виникнення неможливе із того, чого не існує. Крім того, якщо є виникнення і рух, необхідно, щоб був кінець; адже [10] жоден рух не є безконечним, але кожний має кінцеву мету; і не може виникати щось, виникнення чого неможливе; а те, що виникло, необхідно має існувати, якщо воно виникло.

Далі, якщо існує матерія (адже вона є тим, що не виникає), то ще більше підстав вважати, що існує сутність, якою матерія стає в кожному окремому випадку; адже якщо не буде ні сутності, ні матерії, то не буде нічого взагалі. Проте оскільки це неможливо, то необхідно має існувати щось окрім цілого: кшталт і форма.

Проте знову ж таки, якщо ми припустимо це, то постає питання, в яких випадках припускати, а в яких ні. Що це неможливо у всіх випадках, очевидно: адже ми би не могли припустити, що є якийсь особливий будинок опріч таких собі [20] будинків. Окрім того, чи буде одна сутність, наприклад, для всіх людей? Але ж це безглуздо, адже все, для чого є одна сутність, є одним. Чи їх багато і вони різні? Проте це також безглуздо. Разом з тим, як матерія стає кожною із цих одиничних речей і як і те, і друге, матерія і форма, стають одним цілим?

Далі, стосовно начал [25] може виникати ще таке питання. Якщо вони єдині за видом, то за числом ніщо не буде єдиним: ані саме єдине, ані суще. Проте як можливе пізнання, якщо ніщо серед усього не буде єдиним?

Одначе якщо начала єдині за числом і кожне з начал єдине, а не так, як у чуттєвих речей, де для одного — одні начала, для другого — інші, наприклад, у тотожних [30] за видом складів, начала є тотожними за видом, але різні за числом; якщо ж це не так, і начала сущих єдині за числом, то не буде нічого, крім елементів. Адже немає різниці між тим, щоб сказати «єдине за числом» і «одинична річ»; бо ми називаємо одиничним те, що одне за числом, а загальним — те, що стверджується про них.

[1000а] [1] Подібним чином, якби кількість елементів мови була обмежена, то необхідно було б, щоб усіх букв було стільки ж, скільки елементів, бо не було двох чи більше однакових букв для звуків. Ще одне не менш складне питання залишилося поза увагою як нинішніх філософів, так і попередніх: чи одні й ті самі начала для минущого і неминущого, чи різні? Якщо ті самі, то як одні речі є минущі, а другі неминущі і з якої причини? Адже поети, як Гесіод, і всі теологи [10] мислили так, як це було переконливо для них, про нас же не думали. Коли вони роблять начала богами і народженими від богів і говорять, що ті, хто не скуштували нектару й амброзії, стали смертними, то, певна річ, вони вживають вирази, зрозумілі для них самих. Одначе те, що вони казали про застосування цих причин, вище нашого розуміння. Адже якщо боги куштували нектар і амброзію заради насолоди, то вони не є причинами існування богів, якщо ж вони є причинами їхнього існування, то як боги можуть бути вічними, потребуючи їжі?

Утім, не варто надто ретельно обмірковувати слова тих, хто виражає свої мудрування у формі міфів; а от тих, [20] хто міркує за допомогою доказів, слід розпитати й дізнатися від них, яким чином серед речей, що походять від одних і тих самих начал, одні є вічними за своєю природою, інші ж — знищуються? Оскільки ж вони не пояснюють причини, і така думка позбавлена сенсу, то очевидно, що їх начала і причини не можуть бути тими самими. Адже