Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки
— Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.
Думає собі батько: «Богу дякувати, що хоч один з моїх плечей злізе».
Зібрався син та й пішов. Йшов собі, йшов та й повертає в якесь село. Коло крайньої хати стоїть молодиця й плаче.
— Чого ви, ґаздине, плачете?
Подивилася, що то малий, обідраний, голодний і каже:
— А йди ж ти, бахуре, своєю дорогою. Що ти можеш мені порадити?
— Пораджу, ґаздине.
— То ходи до хати.
Увійшли до хати. Посеред хати, бачить він, — квочка з курчатами.
А ґаздиня каже:
— Дивися: квочка вивела вісімнадцять курчат, але ні одне не знає, де в неї дійки. Поздихають з голоду.
— Що ви мені дасте, як курчатка зараз знайдуть дійки?
— Що хочеш. Мій чоловік продав два воли і вторгував багато грошей. Віддам тобі всі ті гроші, як покажеш. Бо чоловік казав, ніби я така дурна, що не знаю, де в квочки дійки. Хочу йому доказати, що я не дурна.
— Дайте мені жменю кукурудзи.
Дала кукурудзи. Він розжорнував на крупу, насипав під квочку, дав води — курчатка дзьобають, ціпкають.
— Оце, — каже, — такі їх дійки.
Жінка дуже втішилася, дає хлопцеві гроші й дякує не надякується. Той забрав гроші та й пішов. У місті купив собі файне вбрання, пообідав, йде далі та й думає: «Чи то всі багачі такі дурні, чи лише ця жінка?» Іде, оглядається, а на коні летить якийсь вершник. «Чи то не чоловік тієї жінки?» — подумав.
Знімає з голови шапку, кидає до землі й тримає.
— Слухай, — каже вершник, — чи ти не бачив тут обдертого малого приблуди?
— Бачив. Йшов прямо, тоді завернув наліво, тоді направо, але ви його не наздоженете, бо там далі ліс. Я би його скоро наздогнав.
— Йой, що хочеш дам, лише наздожени й приведи сюди!
— Е, ні, — каже Панас. — Я під шапкою тримаю золотого пташка і маю тримати аж до вечора, поки князь не приїде. Якби він утік, то князь би мені голову відрубав.
— Я потримаю, — каже багач. — А ти сідай на мого коня й лови того злодюгу, бо втече.
Панас сів на коня, стежками заїхав у ліс, а тепер шукай не шукай, багачику.
А багач тримав шапку аж до вечора — нема ні хлопця, ні князя.
— Гей, він мене, відай, обманув.
Пхає руку під шапку, а там нема нічого. Повертається багач пішки додому.
— А де ж кінь? — питає жінка.
— Йой, жінко, прости мені! Той подертюх і тебе обманув, і мене. Я ще йому коня додав до волів. Винні ми обоє. Я тобі дарую твою помилку, а ти мені даруй мою.
А цей хлопець ріс не по днях, а по годинах. Вже ніби має двадцять років. Приїжджає до міста, продав коня, а сам заходить до ресторану, де пияки п'ють. Сказав подати паленки і закусити.
Дивляться пияки на нього: якийсь файний хлопак — має гроші. Починають бесіду:
— Слухай, звідки ти?
— Здалеку.
— Куди йдеш?
— Шукаю служби.
А один з цих пияків каже:
— Я маю порядну службу. Господар лише на рік наймає. Але я не знаю, чи ти рік там вибудеш, бо ще жоден наймит року там не вибув.
— Е, такі то наймити були. Вони, певне, не хотіли працювати або ґаздів не слухали. Я вибуду.
— Як так, то я тебе поведу.
Приводить його той пияк до багатезного ґазди.
— Вам наймита треба?
— Та треба, але я тепер беру лише на два роки.
— Я міг би служити й чотири роки.
— Най буде на чотири. Але умова така: як вибудеш, то дістанеш півмаєтку, а не вибудеш, то по двадцять п'ять буків за кожен рік, і я тебе проганяю. Ні ти на мене, ні я на тебе не маємо ображатися, щоби не сталося.
— Добре.
Каже ґазда до жінки:
— Він і року в нас не вибуде. Вже такі мудрагелі були.
При свідках склали вони угоду, скріпили й полягали спати.
Ще сонце не сходило, а господар будить наймита, аби збирався косити. Дали хлопцеві легенько поснідати, а господар добре напхався і вийшли в поле.
Ґазда пускає хлопця наперед, а сам за ним покіс кладе. Він має в торбі ковбасу, хліб, а жінці сказав, аби не виносила полуднувати.
Так що ґазда раз косою махне і з'їсть кавалок ковбаси, другий раз махне — хлібом закусить.
Але вже обід. Люди посідали полуднувати, а вони ще косять.
— Доброго дурня багач зловив. Обід, а він ще косить.
Вчув це ґазда і каже:
— Знаєш що? Люди вже сіли полуднувати, полуднуймо і ми.
— Що будемо полуднувати, як нема що?
— Ми будемо вигляд робити, що полуднуємо. Махаймо руками, ніби до ротів ложки підносимо.
— Добре, я можу й двома руками махати.
Помахали руками, та й «обід» закінчився.
— Ходімо, — каже ґазда, — коси клепати.
Пішли вони коси клепати. Багач сів за один кущ і їсть, а Панас за другий. Ґазда косу клепає, а наймит клевцем по бабці побиває, а коса в траві.
Поклепав ґазда косу, і йдуть з наймитом косити. Каже Панас:
– Ґаздо, до полудня ви бачили який з мене косар, а тепер я хочу бачити, який з вас: йдіть тепер наперед, а я буду ззаду.
Ґазда підкріпився, бере косою добрий покіс, а наймит порожньою косою гонить та й все:
— Борше, ґаздо, борше, бо шарпну по нозі.
Перейшли вони кілька покосів, так ґазда втомився, що ледве на ногах стоїть. Оглянувся, наймит гонить порожньою косою.
— Ти що робиш?
— Та, ґаздо, ми робили вигляд, що полуднуємо, а тепер я роблю вигляд, що кошу.
Змовчав багач, бо вони домовлялися, що ні наймит, ні ґазда не мають права злоститися.
Увечері приходять додому, повечеряли й полягали спати.
Вранці будить ґазда:
— Вставай, Панасе, впрягай воли, поїдемо в ліс по дрова.
Запряг Панас волів і чує таке:
— Ти їдь наперед, а я трохи пізніше приїду, лише віз у лісі поверни.
Дала йому ґаздиня сухар і каже:
— Розмочи десь у воді та й з'їж.
Їде він попри корчму. Зліз із воза, взяв собі паленки, ковбаси, поволі їде та й снідає. У лісі перевернув догори колесами віз, рубає дрова та все між колеса складає. Нарешті
