Декамерон - Джованні Боккаччо

― Любії мої подруги! Спочатку Пампінея, а тепер Філомена дуже добре сказали про те, що ми не вміємо як слід орудувати красним словом, і я не буду більше до сеї справи повертатись; скажу тільки, що дотепи повинні кусати слухачів скорше по-овечи, аніж по-собачи, бо коли слово кусає, як собака, то вже не дотеп, а грубощі. Слова ж мадонни Оретти та пекаря Чісті були по-справжньому дотепними. Правда, коли тебе дошкулять кусючим словом, тоді не гріх буде на відповідь і огризнутись ― тож завжди слід на те вважати, де, коли і з ким жартується. Колись один ваш достойник церковний на те не зважив і добру дістав одсіч на своє колюче слово, ― ось слухайте, як се було.

Коли флорентійським єпископом був мессер Антоніо д'Орсо{209}, прелат достойний і розумний, прибув до Флоренції один каталонський шляхтич на ймення Дієго де ла Рата{210}, маршалок короля Роберта. Був він із себе дуже гарний і вданий на зальоти, то й закохався якось в одну вродливу даму з нашого-таки міста, що доводилась небогою братові того єпископа. Дізнавшись, що муж тої дами, незважаючи на свій шляхетний рід, був чоловіком скнарим і нікчемним, він домовився з ним, що дасть йому п'ятсот золотих флоринів, як той дозволить йому переночувати з жінкою; велівши позолотити срібняки такого самого розміру, що ходили тоді по людях, він переспав із дамою, хоч вона того й не хотіла, і оддав ті монети мужеві. Згодом та справа вийшла на яв і всі глузували з обдуреного нікчемника, а єпископ, як чоловік розумний, вдавав, що нічого того не знає.

Єпископ часто бував разом із тим маршалком; раз якось ― було те саме на Йвана ― їхали вони вдвох верхами по тій вулиці, де кінські гони одбувались{211}, і єпископ помітив одну молоду панію, що померла під нинішню пошесть. Ви, напевне, всі її знали ― то була монна Нонна де Пульчі, двоюрідна сестра мессера Алессіо Рінуччі{212}, жінка тоді ще свіжа й молода, рішуча на вдачу й дотепна на слово; незадовго перед тим вона вийшла заміж у Порта-Сан-П'єро. Побачивши монну Нонну, єпископ показав її маршалкові, а коли під'їхав до неї ближче, поклав руку на плече своєму супутникові і обізвався до дами:

― А що, Нонно? Якби тобі отакого, ти б його упорала?

Нонні здалося, що сії слова уймають їй честі в очах тих городян, що були при тому присутні, а їх було там чимало, тим вона й сказала швидко ― не для того, щоб неславу розмаяти, а щоб ударом на удар відповісти:

― Мессере, я не знаю, чи він би мене впорав, та, у всякому разі, я б хотіла, щоб монета була добра.

Як почули ті слова маршалок із єпископом, то зрозуміли, що обох їх однаково вдарено: одного за те, що вчинив безчестя небозі єпископового брата, а другого за те, що примирився а ганьбою своєї родички. Не глянувши одне на одного, не сказавши більше й слова, вони поїхали геть як непишні ― та й що вони могли їй тоді одповісти?

А монна Нонна добре зробила ― її зачепили, то й вона гострим словом по праву одборонилась.

Оповідка четверта

Кухар Кікібіо дотепним словом обертає гнів свого пана Куррада Джанфільяцці на сміх і уникає лиха, що йому загрожувало

Лауретта вже замовкла, і всі вельми похваляли дотепність монни Нонни, коли королева веліла заступити чергу Неїфілі; та почала:

― Любії мої подруги! Хоч бистрий розум часто піддає язикові в разі потреби влучні, дотепні і дійові слова, та інколи й фортуна, стаючи на поміч боязливим, вкладає їм несподівано в уста такії речі, на які вони в спокійному стані не спромоглися б. Се я й хочу показати вам своєю коротенькою оповідкою.

Куррадо Джанфільяцці{213}, як ви, мабуть, усі бачили й чули, був одним із найшляхетніших громадян у нашому місті і завжди славився щедрістю своєю та гостелюбністю. Бувши справдешнім лицарем, він кохався понад усе в хортах та ловчих птахах ― про інші його справи я зараз не говоритиму. Одного дня вполював він із своїм соколом біля Перетоли{214} журавля, птаха ще молодого, та добре вгодованого, і послав його кухареві своєму Кікібіо{215}, родом із Венеції, щоб він його обпатрав і засмажив добре на вечерю.

Кікібіо був добрий майстер своєї справи, та чоловік легковажний; він оскуб того журавля, розпалив огонь і заходився пекти птицю; вона вже майже спеклась і розточувала навкруги приємний аромат, коли се до кухні зайшла одна сусідська молодичка на ймення донна Брунетта{216}, в яку той кухар був дуже закоханий. Приваблена запахом смажені і побачивши того апетитного птаха, вона попросила по-хорошому Кікібіо, щоб він дав їй стегенце. На те кухар одповів приспівуючи:

― Нічого я тобі не дам, сей птах, Брунетто, не для дам!

Тоді донна Брунетта розсердилась і сказала йому:

― Як не даси, то, їй же богу, і я тобі вже зроду не дам.

Слово за слово, та й до сварки дійшло; тоді Кікібіо, щоб не гнівити ще дужче своєї коханої, одтяв од журавля одно стегенце і оддав їй.

Коли Куррадові і його гостям подали ввечері журавля з одним лише стегном, господар вельми здивувався; він велів покликати кухаря й спитав у нього, де ділось друге стегно. Скоробреха-венеціянець одповів йому, не задумуючись:

― Синьйоре, журавель ― птиця однонога, то й стегно в нього одно.

Куррадо розсердився й сказав:

― Де в біса одно? Хіба я журавлів ізроду не бачив, чи що?

А Кікібіо все своє правив:

― Ба ні, синьйоре, як я кажу, так воно і є. От коли хочете, то й на живих вам покажу.

Куррадо, зважаючи на гостей, що в нього були, припинив суперечку, сказавши:

― Ну гаразд, як покажеш мені завтра на живих, що так воно і є (хоч я зроду такого не бачив і не чув), то не буде тобі нічого, а як ні, то клянуся тілом Христовим, такого дам тобі перегону, що поки віку твого мене не забудеш!

Отак скінчилась увечері та суперечка; та наступного дня, скоро на світ благословилось, Куррадо встав сердитий (не заспав уночі свого гніву!), велів привести