Декамерон - Джованні Боккаччо
Як почула жінка про ту пригоду, то зрозуміла, що не одна вона така розумна, хоч часом і доводиться комусь у тісну діру впасти. Хотілось їй по щирості за Ерколанову жінку вступитися, та щоб заличкувати свої гріхи, на інших головою киваючи, так почала говорити:
― От так притичина! От так свята і Божа у Ерколана жіночка! Чесна, нема чого казати! А я, дурна, хоч сповідатись у неї була готова, думала, що вона така благочестива. Та вже ж і не перволіток, а молодшим який приклад подає! Бодай була ніколи на світ не родилась і землі святої не топтала! Ах і ти ж невірнице, перелюбнице така! Що ж ти ганьбиш і соромиш усіх жінок нашого міста, що, честь і вірність свою занедбавши, людською думкою знехтувавши, без стида і совісті і такого чоловіка, такого вірного мужа, такого гідного громадянина, а водночас і себе саму в неславу вводиш, бозна з ким лигаючись! Прости мені Боже, та я б ізроду таких паскудниць не жаліла й не милувала ― убивати їх треба, живцем палити, дотла спопеляти!
Тоді, згадавши про свого полюбовника, схованого під кучею, вона почала вмовляти чоловіка, щоб лягав спати, бо вже нерано. Але П'єтрові дужче хотілось їсти, аніж спати, і він спитав у неї, чи нема чого повечеряти.
― Яка вже там вечеря! ― одказала дружина. ― Хіба я що варю, як ти з дому йдеш? Я ж не така, як Ерколанова жінка! Лягай краще спати, якось воно буде!
Надвечір вернулися з села П'єтрові наймити, що за чимось туди їздили, і, не напоївши ослів, поставили їх у стайні, що була за повіткою. Одному ослові дуже захотілось пити, от він одв'язався, вийшов із стайні та й пішов нюшити по двору, чи не знайде десь води, і так притюпав до повітки, де був схований той хлопець; він мусив стояти під тою кучею рачки, і пальці одної руки висунулись якось надвір. Чи таке вже його було щастя, чи така недоля, що осел, наступив йому на пучки копитом ― аж заверещав бідолаха од болю великого. Почувши той вереск, П'єтро здивувався, тим більше, що йому здалось (та воно так і було), що се десь у його домі. Вийшов він із хати ― чує, аж справді хтось стогне (бо осел як наступив хлопцю на руку, так і не прийняв ноги).
― Хто тут такий? ― закричав П'єтро і побіг до повітки. Піднявши кучу, він побачив того хлопця, що корчився з болю, бо пальці дуже щеміли, і трусився з переляку, бо боявся, щоб господар не розправився з ним по-своєму. Та П'єтро впізнав його, бо давно вже уганяв за ним, спонукуваний нахилом своїм мерзенним.
― Що ти тут робиш? ― спитав він у хлопця.
Той зразу не одповідав нічого, тільки молив господаря Христом-Богом, щоб він його не вбивав. Тоді П'єтро сказав йому:
― Вставай, не бійся нічого, скажи тільки, як ти сюди втрапив і для чого?
Хлопець розказав йому все. П'єтро ж не менше з сієї знахідки утішався, ніж жінка його журилась; він узяв хлопця за руку й повів до кімнати, де на нього чекала смертельно перелякана жінка. Сівши проти неї, П'єтро сказав їй:
― Ось ти допіру так проклинала Ерколанову жінку, казала, що спалити її треба, бо вона усіх вас ганьбить; чого ж ти про саму себе нічого не сказала? А вже як про себе мовчала, то як же в тебе піднявся язик судити іншу за те, що ти й сама витворяєш? Се могло статися тільки тому, що всі ви одним миром мазані і кожна з вас рада прикрити свої гріхи чужими. А спалив би вас усіх грім небесний, проклятуще кодло!
Побачивши жінка, що на перший раз самими лише словами гнів чоловіків вилився, і зрозумівши, чому він такий добрий, ― бо такого гарного хлопця в руки собі запопав, ― набралася сміливості й сказала:
― Авжеж, тобі хочеться, щоб усі ми погоріли, се я добре знаю, бо ти нашу сестру так любиш, як собака палицю; та Бог не дитина, щоб слухати такого сучого сина! Коли вже дійшло до того, то яким правом ти на мене скаржишся? Що ти мене до Ерколанихи рівняєш, до тієї старої блудяги? Яка вона не є, а од нього дістає все, що потрібно, бо муж живе з нею, як з жінкою, по-чесному, не так як ти. Хоч я в тебе одіта і обута, та не мені казати й не тобі слухати, яка мені од тебе шана в постелі, що я вже й забула, коли ми вдвох спали. Воліла б я босою-голою ходити, аби тільки справжнього мужа собі мати, аніж жити в достатках з таким, як ти, недолюдком. Зрозумій же ти, іроде, що я така сама жінка, як і всі, що мені того самого хочеться, що всім жінкам. Чого од тебе не дістаю, мушу собі десь-інде роздобути ― за що ж ти мене ганиш? Я ж таки твою честь непомалу й шаную, іще з вуличним гультяйством не тягаюся!
Бачить П'єтро, що вона й до ночі всього не перебалакає, а йому те й за вухом не свербить, та й каже жінці:
― Годі вже про те, жінко, якось воно влаштується. Ти краще дай нам чогось повечеряти, бо і сей хлопець, здається мені, так само, як я, не їв іще нічого.
― Авжеж, не їв, ― сказала жінка, ― тільки ми до столу сіли, як тебе лиха година принесла.
― То йди вже, ― сказав чоловік, ― налаштуй вечерю, а я
