Теорія літератури - Соломія Павличко

Перед нами герой космічного, прометеївського масштабу, що своїм титанізмом дорівнюється до героїв революційного романтизму Шелі. Під час його молитви тремтять «землянії основи», а колосальний силует його піднімається над пустелею. Символи поеми, контрасти настроїв і кольорів відповідають широті її задуму, драматичній боротьбі в душі героя. Зворотна сторона титанізму Мойсея — подвійність його натури. Він — пророк, водночас «немова»; велет, водночас чоловік стражденної долі, що мучиться своєю невідповідністю високій місії вождя. Він — фанатик, людина «одної ідеї», водночас сумнів у його серце «тисне жало студене». Він прозріває майбутнє, водночас залишаючись сліпцем. Носій духовності народу, він мучиться «голодом духу і жахом самоти». Демон Азазель, подібно до Люцифера з містерії Дж. Байрона, розхитує монолітність духу героя, віру в обраний шлях, говорить, що мета — лише ілюзія, що майбутнє — морок і темрява. Голоси Азазеля та Єгови символізують роздвоєність Мойсея, його внутрішню боротьбу з самим собою. За сумніви Мойсей покараний смертю, але не це найстрашніше: за сумніви він покараний тим, що не дійде до мети.

Тільки тяжкою самотністю Мойсей І. Франка нагадує героя поеми Альфреда де Віньї «Мойсей» (1822), котрий просить смерті, бо не в силах витримати психологічної прірви, яка відгородила його від народу. Невеликий твір французького поета представляє значну частину літератури XIX століття, яка нетрадиційно витлумачувала традиційні сюжети античної та біблійної міфології. Як у Байрона чи Віньї, світовий сюжет у І. Франка втілив певну надчасову універсальну ідею і актуальний погляд.

Та нас цікавить не життя сюжету в різних епохах та літературах (це тема для окремого дослідження), а позиція автора, яка відрізняється від традиційно романтичної. Стражденний, умираючий і трагічний Мойсей І. Франка своєю психологічною історією нагадує трагічного й стражденного Христа з видатної поеми Віньї «Елеонська гора» (1844). Обидва герої — пророки, обидва самотні, обидва розчаровані. Мойсей відходить до пустелі, Христос у муках піднімається на Елеонську гору; людина, а не Бог, він там молиться. У цій молитві пророк переконується, що Бога немає, і втрачає свій великий ідеал, щоб ніколи не знайти нового. Не тільки релігійний скептицизм висловлює французький поет-мислитель, але й песимізм, розгубленість, страх перед майбутнім без ідеалу, зневіру у самій духовності. Віньї думає передовсім про ідеал філософський, Франко — про громадянський. Тому у І. Франка помирає тільки пророк, а ідеал, навпаки, відроджується. Народ прозріває і прямує до мети, яку вказував вождь. Романтична проблема ідеалу набирає, таким чином, нової історичної перспективи.

Можна й далі простежувати об’єктивне підсилення романтичних елементів у творчості Франка, співзвучне самому часові, а також літературну полеміку українського художника слова з романтиками, з якої народжувалися нові поетичні форми й думки. У погляді І. Франка на минуле культури, в тому числі романтичне, збагачувалося його творче мислення. Його ж істинним джерелом була безкінечна боротьба, якою жила душа поета, чутлива до драматичної історії рідного народу.

1990

Роздуми про вуса, навіяні одним оповіданням Олекси Стороженка

А ще тим мене найбільше чарують вуси, що то річ французька, суто французька. Прийшли до нас від пращурів наших, ґаллів, і стали нарешті за ознаку національного нашого характеру.

Ґі де Мопасан

У недооціненого українського прозаїка XIX століття Олекси Стороженка є оповідання під назвою «Вуси», присвячене Пантелеймону Кулішу. Воно було видрукуване в десятому числі «Основи» за 1861 р.

У цьому гумористичному оповіданні йдеться про те, як полтавського провінційного дворянина, який і є головним героєм твору, вибирають у засідателі, і він має з’явитися в Полтаву до «предсідателя» — свого начальника.

Зустріч героя і «предсідателя» одразу засвідчує національну поляризацію, адже перший розмовляє українською, а другий російською мовою. Але конфлікт виник на іншій основі. Начальство кричить: «А как вы явились?»

«Оглянувсь я на себе — „все обстоит благополучно“: медалі висять, червоний пояс і шаблюка біля боку»[931]. Цілком у гумористичному стилі герой знову озирається, не розуміє, чого під нього вимагають, дивиться в дзеркало, нарешті чує: «На каком основании вы осмелились явиться ко мне в усах? Вы теперь состоите на гражданской службе, а потому право ношения усов на вас не распространяется»[932]. І герой отримує наказ виголити вуса. Таким чином, вони не тільки розмовляють різними мовами, належать до різних культур і класів, але й мають неспівмірні зовнішні образи: один — вусатий, другий — безвусий.

Далі йде драматична сцена, яку, не можу втриматися од спокуси, процитую повністю:

«Прийшов на квартиру, зараз достав з шкатулки бритву, намиливсь, черк, вдруге… так мої вуси, неначе скошена трава, і впали на рушник (Яка поетична метафора! Як точно вловлена пристрасть! — С. П.) Як глянув же я на себе в дзеркало, так батечки!.. Аж злякавсь, сам себе не впізнав, чорт батька зна на кого й похожий; і рот кривий, і щоки позападали, і ніс похнюпивсь, зовсім не я, а німець Адам Іванович Фрик, що в Кременчуці шльонку розбирає… Щоб мені до завтрього не дожить, коли брешу! В перший раз, як живу на світі, довелось мені зголить вуси, лучче б було і не дожить до цього лиха! Якби знав, що зроблюсь таким паскудним, то Бог мене побий, коли б не зробив, хоч би не то що під суд, — хоч би жили з мене тягли! І кому з того прибуло, що я без вусів?.. Кому вони мішали: чи їсти, чи пити, чи, як кажуть, вірою й правдою служити?.. Як я теперечки до жінки вернуся? Як я гляну в очі Марії Уласівни (сусідки. — С. П.)?.. Згадав я й літа мої молодії: не одна, було, глянувши на мої вуса, збирала губки на оборочку, не одна й цілувала, і милувала їх!.. Отак журюся, а сльози кап-кап!.. Здається, і за старшим сином так не вбивавсь, як помер!.. Мій Боже милий! — подумав, ударивши себе в груди, — за що ти мене так люто покарав?..»[933]

Коли герой повертається додому, його, безвусого, не впізнають навіть собаки, які стережуть його садибу, ні дружина, ні слуга Оришка, ні рідні діти, ні, звичайно, сусідка Марія Уласівна. Всі плачуть, голосять.

Ця драматична історія розв’язалася, коли приїхав приятель і розповів, що існує спеціальний наказ, який все ж дозволяє носити вуса на службі. З тим наказом і з невеликими ще свіжими вусиками через два місяці з’явився герой у Полтаві, де втер носа «превосходительству». Після