Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

В десять тисяч раз сильніші сльози діва ронить знову,

Мовить: «Тільки звіра бачиш, як на мандри йдеш в діброву.

Людську ти забув розвагу, людську ти забув розмову,

їй же цим не допоможеш, згубиш юність повнокрову.

Перейшов ти гори й доли до межі, до виднокруга

І невже не міг нікого ти обрать собі за друга?

З ним в супроводі блукав би,- може, менша б стала туга.

Вмре вона, як ти загинеш. В чім тоді твоя заслуга?»

Каже він: «Цю раду, сестро, дух твій щирий підказав,

Та ніхто нікому ліків од душевних ран не дав.

Ні, ще той не народився, хто мені б за брата став!

Радість - вмерти, дух звільнити від земних турбот і справ.

Не створив господь людини, що була б така, як я,

Хоч і прагну я зустріти друга, брата, силая!

Гніт тяжкий мій поділити зважиться душа чия?

Тільки ти єдина, сестро, люба вірниця моя».

Діва так тоді сказала: «Зглянься на пораду щиру

І повір мені - дай боже - як премудрому вазіру.

Не втаю того, що сталось, що поверне нас до миру.

Може той загинуть марно, хто загається надміру».

Відповів: «Кажи ясніше! Що це за пересторога?

Як створить собі людину можу я без волі бога?

Хоче бог мене карати - що ж зарадить тут тривога?

Дійсно, став я диким звіром, сам себе довів до цього».

Діва вимовила: «Доки не складеш ти клятви, доти

Не введу сюди людини, котра з власної охоти

І піде з тобою, й зможе поділити всі турботи.

Поклянись, що не зачепиш, не заб'єш мечем його ти!»

Відповів він: «Я зрадію, як з таким зустрінусь мужем,

І клянусь найменням любим та своїм коханням дужим

Що я зла йому не вдію, що ми злюбимось і здружим,

Наші долі спільно зв'яжем, міць подвоїм і спотужим!»

Діва йде привести левня, що в печері занімів:

Щоб розвіяти тривогу, шепотить: «Затихнув гнів»,

І веде вперед за руку - зір його з-під чорних брів

Висявав і, наче сонце, Таріела засліпив.

Таріел назустріч звівся, повен подиву й тривог.

Наче сонце й місяць разом, сяяли вони удвох;

Перед ними і алое - лиш нікчемний, сірий мох.

До семи планет небесних прирівняю їх обох!

Один одного не знали, та зустрілись, наче любі,

І розкрилися троянди - їх уста прозорозубі;

Цілувались, пригортались і ридали в тузі-згубі,

Сльози сяяли на віях, на агатовому рубі.

Витязь руку Автанділа міцно стиснув у долоні.

Проливали, сівши вкупі, сльози чисті та солоні.

Лиш Асмат ласкавим словом стала їм на перепоні:

«Не вбивайтеся, розвійте тьму на сонячному лоні!»

Сльози, наче іній, зникли з Таріелової квітки,

І сказав він Автанділу: «Хто ти? Йдеш куди і звідки?

Розкажи, не крийся - тайни тільки вдвох ми будем свідки.

Леле, навіть смерть од мене відцуралась навпослідки!»

Автанділ відмовив красно словом гарним, як єдваб:

«Таріеле! Леве дужий, повний милості й приваб!

У державі Аравійській мій маєток. Я - араб.

Я палаю від любові, що й забить мене могла б.

Єсть дочка в мого владики,- палко я її кохаю,

Та тепер вона царює над народом мого краю.

Хоч про мене і не чув ти, але ми стрічались, знаю,-

Пригадай, як ти понищив царську рать, що вийшла з гаю.

Ми тебе уз річки стріли - ти, сумний, сидів один.

Мій владар тебе покликав. Був сердитий дуже він,

Бо не йшов ти. Ми погнались за тобою навздогін.

І тоді збагрив ти кров'ю шир земний на кілька гін.

Не мечем, а канчучищем сік лоби та шоломи;

Раптом зник з очей безслідно, як погнався цар з людьми.

Не знайшли ми навіть сліду,- щез, немов примара тьми.

Вкрай тоді розлютувавшись, розгубилися всі ми.

Цар печалився, примхливий,- примхи ж є у всіх владик,-

Та тебе ніхто не бачив ні зблизька, ні віддалік.

І тоді мене послала розшукати, де ти зник,

Діва, як ефір, тендітна, осяйна, як сонця лик.

Повеліла: «Розшукай-но сонцерівного хоч слід.

Я тоді втолю бажання, стрінеш ласку ти й привіт!»

Наказала сліз потоки проливати троє літ.

Дивно, як в розлуці з нею я дивлюсь іще на світ!

Не знайшов я анікого, щоб тебе він де зустрів,

Тільки от недавно здибав трьох зухвальців, трьох братів,

Що одного з них ти зранив, канчуком своїм побив,

І мені свою пригоду старший брат їх розповів».

Таріел згадав, як військо знищив він колись в бою,

І промовив: «Давню справу пригадав я, не втаю,-

Ти і твій владар зі мною здибались в гірськім краю,

Плакав я тоді, згадавши погубительку свою.

Що в нас спільне? Що ви хтіли? Чи в якій завадив справі?

Я ридав, а ви втішались, жартували на галяві,