Теорія літератури - Соломія Павличко
Шелі рідко бував веселим (гумористичні твори йому не вдавалися), надто він замислений, серйозний, об’єктивний у всіх своїх судженнях. Його оптимізм не має рівних у світовому романтизмі. Це філософський оптимізм раціоналіста, просвітителя, мудреця, громадянина з чіткою політичною платформою, зміст якої цілком соціально-конкретний. Помирає поет у поемі «Аластор», смерть поета описана і в надзвичайній поемі-елегії «Адонаїс» (1821). Смерть поета — найтрагічніша тема романтичної літератури від Новаліса до Лєрмонтова. Та «Адонаїсові» в ній належить особливе місце. Це плач не за ілюзією, як в «Аласторі», а за передчасно загиблим геніальним поетом Джоном Кітсом. Його, звичайно, вбила не критика, як думали тоді Шелі та Байрон, хоч її вульґарні, грубі нападки не подовжили життя хворому поетові. Шелі мав відчувати особливу гіркоту, адже сам, бувало, висловлювався про вірші Кітса зневажливо чи поблажливо. (Слід сказати, і Кітс категорично засуджував стиль Шелі.) Розуміння принципового новаторства Кітса прийшло до Шелі занадто пізно, — можливо, тому біль такий нестерпний. «Адонаїс» — вершина поезії Шелі, тут всебічно розкривається його художня манера. Склад поеми і конкретний, навіть біографічний (себе та інших визначних сучасників збирає Шелі навколо могили Кітса), і абстрактний. Все тут говориться не прямо, а за допомогою символів; вірш одночасно і ліричний, і об’єктивний. Кітс втілився в образі Адонаїса, сина Уранії, матері природи, і сумує за ним усе живе, протиставлене «блідій Смерті». Геніальний творець, найближчий до творчої природи, посмертно зливається з нею, стає часткою краси, підноситься над часом. Тому ця поема не тільки про смерть, про неминучу смерть кожного — і генія, і, звичайної людини, — а й про Вічність, ідея якої в суті своїй прекрасна й поетична.
Елегія на смерть поета — водночас і гімн його таланту, а також безсмертній природі й красі. Та все це не вносить у настрій автора радісних нот, його страждання безмежне, хоч у ньому є величність, і спокій, і титанічна непокора долі поета-мудреця. Від «Аластора» до «Адонаїса» головна естетична проблема — відношення мистецтва до дійсності — вирішувалася Шелі з різною мірою точності, але головний висновок поета незмінний: сучасна дійсність несумісна з естетичним ідеалом. А ідеал суспільний? Шелі найбільше з усіх романтиків Англії цікавиться політичними реформами, реальними політичними змінами. Здійснення принципів свободи, революції, демократії як політичний поет і як політик Шелі бачить у майбутньому. Історичне передчуття майбутнього, віра в прийдешнє ставить Шелі у ряд геніальних демократичних поетів романтизму — таких, як Шевченко, Гайне, Вітмен. Шелі не страждав безпідставним, поверховим оптимізмом. Його боляче вразила перемога реакції, яка на початку 20-х років стала очевидним фактом, — реставрація монархії у Франції, поразки італійських карбонаріїв, невдачі визвольного руху в Греції (боротьба грецького народу — тема поеми «Еллада»), соціальний та економічний стан Англії, що його Шелі оцінював точно, а тому песимістично.
В 1819 р. з’явилася поема «Маскарад Анархії», вона була відгуком на подію, що увійшла в історію англійського робітничого руху під назвою «манчестерська різанина». Урядові війська розстріляли багатотисячну мирну демонстрацію робітників Манчестера, котрі вимагали встановлення в країні загального виборчого права. Гнів Шелі увічнив цей трагічний день. Багатоликий Шелі, лірик, філософ, громадянин, розкривається тут усіма гранями свого обдаровання — переживання, роздуми, почуття втілилися в конкретних образах-алегоріях, зміст яких політично конкретний. Мине сто років, і ці образи полонять уяву великого новатора нашого часу Бертольта Брехта. В «Маскараді Анархії» прем’єр-міністр Кестлрі постає в огидній масці Вбивства, лорд-канцлер Елдон втілює Брехню, сама Анархія — ґротескний символ видимого англійського порядку при владарюванні торі, за яким — безправ’я й злидні простих трудівників. З пробудженням могутніх левів порівняв Шелі майбутню боротьбу робітничого класу. Свобода стала його релігією, її розуміння не абстрактне, не буржуазне, а народне. Шелі вірить в її перемогу. В цій самотній вірі, не підкріпленій на той час особливими здобутками демократичних сил, є свій героїзм, так само як він є у вірі художника в потрібність свого слова, що його за життя поета почули тільки одиниці. Йому належить величний образ слова-меча: «Поезія — це вогненний меч, завжди оголений, він спалює піхви, в які хотіли б його вкласти». Образ співзвучний з байронівським: мистецтво — блискавка. Невідомо, чи знала Леся Українка «Захист поезії», та в її декларації «Слово, моя ти єдиная зброє» вчувається відлуння прометеїзму, який утвердився у європейських літературах передовсім завдяки творчості Ґете, Байрона й Шелі. Вона також свідчить про ідейну й художню єдність революційної поезії різних народів та літературних епох.
Містерія духовної любові «Епіпсихідіон» (1821) — найліричніша поема Шелі. Блискавичний спалах захоплення романтичною красою і романтичною долею юної італійської графині Емілії Вівіані породив цей вірш, поширений до розміру поеми. Кохання, сильніше за смерть і співзвучне революційному поступові людства, уявив Шелі в «Повстанні Ісламу». Зовсім інший характер почуття поета в «Епіпсихідіоні». Це об’єктивна планетарна любов, ідеалізована сповідь життя й пристрастей, історія серця, відкритого любові («cor cordium» — «серце сердець» — напис на могилі Шелі). На якийсь короткий час його кохання було звернуте до Емілії Вівіані, і ця жінка стає метафорою «весни, молодості, ранку», об’єктивізується до масштабів природи, до безконечності часу, до глибини простору. В пристрасті до Емілії — ще й відчайдушне поривання поета до досконалості, до гармонії, до ідеалу, протиставленого банальній буденщині.
Віктор Гюґо сказав: «Поет — це світ, замкнутий у людині», влучно визначивши головну прикмету романтичного розуміння особистості, котра ніяк не менша, не вужча, не простіша за об’єктивний космос. Ця суть романтичного мислення буквально в чистому вигляді втілена Шелі — безконечність світу й пізнання вміщаються в душі, а душа поширюється до безконечності. Звідси
