Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки

А наймит каже:

— А хіба ж я знаю по-німецькому? Я ж думав, що я як слід переказую.

Як святі сметану їли

В одного пана був наймит Іван. Попи, як звичайно, наймитів годували погано. Хліб давали завжди черствий.

Якось увечері один багатий привіз дитину хрестити. Тут Іван подивився, де служанка хліб поклала, що привіз цей багатий, хлібину забрав, у свою конурку заніс та й думає:

«Що я за дурний — тільки один хліб їм? Стій! Подамся за сметаною в підвал».

Прислуга замріялась у хаті, Іван за хлібину і спускається у підвал. Сів біля сметани і їсть. Але в темряві накапав на землю сметаною. На ранок матушка одкриває підвал і бачить, що хтось сметану поїв. Матушка і починає попу жалітись:

— У нас Іван шкодить.

Піп зазиває Івана і каже:

– Іване, що ж ти починаєш шкодити?

Іван і каже:

— Я ніколи, батюшко, не шкодив, а тепер чого б я став шкодити.

Піп і каже:

— Ну що ж там — святі були?

— А хтозна, — каже Іван, — може, й святі.

На другий день Іван теж так зробив. Тільки взяв перед тим церковний ключ і макітру сметани та й пішов до церкви. Приходить до церкви, відкриває і починає губи святим у церкві сметаною мазати. Понамазував усім по одному разу, а Миколаєві-угоднику, так як він старший за всіх, намазав і бороду. Закрив церкву і пішов.

На ранок матушка спустилась у підвал, а там макітри зовсім немає. Вона до попа:

– Іван знов краде, заніс навіть макітру.

Закликає піп Івана:

– Іване, це ти наробив?

Іван каже:

— Ні.

Піп знову:

— Чого ні, що ж там, хіба святі були?

Іван каже:

— Авжеж, святі.

А попові треба було до утрені йти. Сторож, як звичайно, задзвонив. Піп заходить у церкву, глядь — усі святі в сметані.

Закриває піп церкву і каже сторожеві:

— Не дзвони, тут не в тім діло.

Прибігає додому і каже матушці:

— Погані справи: святі сметану поїли.

І от піп з матушкою й Іваном ідуть до церкви. Матушка говорить:

— Стій, Іване! Бери батіг.

Іван бере, доходять вони до церкви, одкриває піп церкву. Зайшли. Матушка й каже:

— Бий усіх святих по одному разу, а Миколая-угодника двічі. Це він направив їх.

Іван шмагає всіх святих по разу, а Миколаю-угоднику три рази одписав.

Пішли додому.

На другу ніч Іван узяв ключ од церкви, обережно одкрив її, усіх святих познімав і поховав на горище. Піп на ранок прокидається (якраз був празник), заходить у церкву — ні одного святого немає. Піп злякався: «Що таке? Святі втекли з церкви».

Прибігає додому і кричить:

– Іване, ти не бачив?

— Що? — каже Іван.

— Та святі пішли з церкви.

— Бачив, — каже Іван. — Вони зайшли в двір, хотіли вас бачить, але ви спите, то й не стали будить, обілились та й пішли.

Піп зразу вискакує на вулицю, аж іде жінка по воду.

— Слухай, ти не бачила?

— Бачила! Ось вони за гірку пішли, — говорить жінка.

А за гору йшли селяни ділить землю, так що жінка не знала, про кого піп питає. Піп ускакує в двір і кричить:

– Іване, сідай верхи, скоріш доганяй святих; що хочуть, дам, аби вернулись!

Іван сідає на коня і іде на бугор. Заїхав Іван на бугор, бачить, там зібрались селяни, щоб ділити землю. Посидів Іван з ними, покурив і іде назад.

— Ну що? — питає піп.

— Та вони, батюшко, обіжаються. Сказали так: «Не будем вертатися, поки піп не заплатить за кожного по три карбованці, а за Миколая-угодника шість карбованців, та ще й четверть горілки і макітру вареників із сметаною». Сказали, що прийдуть, тільки вночі, щоб ніхто не бачив, а то буде совісно.

Піп і каже:

— Гаразд! Поганяй скоріш і скажи, що все буде зроблено, тільки хай вертаються.

Іван поїхав за бугор, поговорив з селянами, вернувся й каже:

— Сказали: вернемося, тільки вночі. Хай готує горілку і закуску серед двору.

Піп усе наготував. Приготував і гроші, дожидається. Матушка поставила макітру вареників. Ждуть… Уже північ, а святих нема й нема. Піп і говорить:

– Іване, я піду засну, а ти мене тоді збудиш, як прийдуть.

І піп захропів.

Іван із сторожем повечеряли варениками із сметаною, забрали святих з горища, пообмивали і порозвішували їх знову в церкві, а самі лягли відпочити.

Піп прокинувся, схопився:

«Що таке, Іван мене не будить?»

Дивиться, що Іван спить, а вареники з'їдені, і будить Івана:

– Іване, Іване, вставай!

Іван прокидається. Піп питає:

— Де ж святі?

— Еге, вони вже були тут, попили, поїли і мене почастували та пішли в церкву.

— А чого ж ти мене не збудив?

— Я хотів будити, а Миколай-угодник і каже: «Не буди батюшку, тільки кріпко заснув — буде обіжатись».

Як селянин попа провчив

Було се за старих часів.

Везе раз один дядько попа кудись, а кобильчина у того дядька худа-худюча, нещасна, тільки кістки та шкура — сказано, бідняк. Ну, а піп гладкий, товстий, так пудів вісім — одним словом, піп, як і всі попи, що на людських хлібах вигодовувались.

Ну, їдуть, але треба під'їжджати на велику гору, а тут ще грязько після дощу, важко кобильчині під гору вилізти. Дядько зліз з воза, ну, а піп, сказано, як піп — ледачий, не хоче злізти під гору.

Сидить так восьмипудова туша в рясі, а коняка з усіх сил моцюється, аж стогне, бідолашна, і ніяк на ту гору не видряпається з возом…

Аж їде навпроти другий селянин — молодий та кріпкий. Зразу догадався, в чому тут справа. Зупинивсь, зняв люшню та до того дядька, що попа везе:

— А, сякий-такий, попався мені тепер?! А пам'ятаєш, як я віз попа, а ти мого попа почав люшнею бити? Тепер же я тобі віддячу тим же!..

Та з тими словами до попа, що розлігся на возі, та люшнею попа, та люшнею по спині, та по товстому животі, та ще й приговорює:

— А то знай, як мого попа бити, а то знай, як мого попа бити!

А піп бачить, що непереливки, так як завиє з болю, та з воза, та драла пішечки під гору — в одну мить на гору вибіг.

А як дядько вже виїхав на гору, то піп і каже йому: — Бачиш, Степане, який ти дурний. І нащо було