«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз

Нещадим узяв ручку, ще раз вмочив її в чорнильницю і залишив після себе перший зелений слід. Як гусениця. Через годину він сидів у кабінеті Стратона Стратоновича.

— Необхідно щось нове придумати, — наполягав Арій Федорович.

— А чого, журнальчик, здається, непогана штуковина, — відповів Ковбик, ще не знаючи в чому справа.

— Бачите… В основному там розписуються ті, що й без книги дисципліну поважають…

— Що ж ви пропонуєте?

— Думаю, треба доручити Ховрашкевичу, щоб він розробив нову систему…

— Та система буде діяти не раніше одинадцятої години дня, — кинув Ковбик, хапаючись за цигарку.

Арій Федорович іронії не зрозумів, бо сам користувався іншим засобом — єхидством, і тому ніколи не міг втямити, коли Ковбик говорить серйозно, а коли жартома.

— А все-таки, як же бути з чорнильницями, Стратоне Стратоновичу?

— Як на мене, то мені все одно. Хай буде так, як ви хочете. Але щоб дисципліна не падала. Я на вас покладаюсь повністю, — дипломатично закінчив Стратон Стратонович.

— Я чорнильниці ліквідовую, — твердо сказав Нещадим. — І книгу теж.

— Книгу вкиньте у вогонь, — майже крикнув йому у спину Стратон Стратонович. — Це було завжди модно…

Нещадим кресонув зубами так, що з них аж полетіла емаль, і вискочив у коридор. Біля його кабінету стояв невеличкий на зріст, схожий на пінгвіна чоловічок, що потрапив якимось дивом на Південь, і тут його довго сушили на тараню.

— Вам кого? — запитав холодно Нещадим.

«Пінгвін» раптом зморщився.

— Мені товариша Сідалковського.

— Навпроти. Читати треба вміти, дорогенький, — вказав пальцем на табличку Арій Федорович.

Сідалковський сидів і акуратно виписував літери. У нього був такий гарний почерк, що йому заздрив навіть Чигиренко-Репнінський, який писав усіма почерками, але так, як Сідалковський, не вмів. Недаром фіндіпошівці за це прозвали його після першого ж написаного протоколу людиною з гарним почерком і обрали головою місцевого комітету «Фіндіпошу». У двері постукали.

— Так, — гукнув Сідалковський і про себе лайнувся: «Несуть когось чорти. Написати плану не дадуть».

На порозі у сірому крапчатому костюмі й у великій грузинській кепці стояв уже знайомий нам «пінгвін».

— Слухаю вас, — мовив Сідалковський і відклав ручку в сторону.

— Я від Славатія Мурченка, ось записочка. Моє прізвище Грак. Євмен Миколайович Грак, — відрекомендувався він і зняв грузинську кепочку, з-під якої випурхнули, як дві летючі миші, величезні вуха.

«Мідасові вуха», — подумав Сідалковський. Грак тим часом перебирав у руках кепочку з такою скрупульозністю, ніби збирався там щось знайти. Євграф розгорнув записочку і ще раз глянув на Грака. Той наче вирішив себе показати повністю, гордо й незалежно підвів голову. «Наполеончик. Торс чудових пропорцій. Об'єм грудей сантиметрів 76. Розмір голови — 52, зріст — 148, вага 32 кілограми разом із заправленою авторучкою, — міряв його Сідалковський з ніг до голови. — Цікаво, за рахунок чого досягається така чоловіча краса? Щось у ньому є від коня Пржевальського. Щелепа відтягнута. Ложкою, мабуть, не користується, рідкі страви сьорбає так».

— Історія повторюється! — промовив уголос, викидаючи записочку до плетеної урни.

— Що ви сказали? — витягнувся у рупор Грак і наставив «мідасові вуха».

— Як запевняє Мурченко, мій молочний брат, ви йдете по моїх слідах, хоч розмір черевиків у вас більший. Що ви вмієте? — запитав секретар-референт (таку офіційну посаду займав у «Фіндіпоші» Сідалковський) і новообраний голова місцевкому.

— Бачите, я за професією ветеринар…

— За дипломом, — перебив Сідалковський. Грак йому не сподобався — такі маленькі на зріст люди завжди задерикуваті й підступні, хитрі й улесливі, — а тому вирішив з ним не дуже церемонитися: — Лизати вмієте?

— Пробачте, доктор, як лизати? — перепитав несміливо Грак.

Сідалковський ще раз глянув на нього: «Розмір черевиків, як для його зросту, завеликий. Носки гострі й направлені в протилежні кінці. Видно, натура неспокійна, нахабна і впевнена в собі. Цікаво, який він у плавках? Для чого я його роздягаю?»

— Як ви сказали, доктор?

Таке звертання Сідалковському імпонувало. «У мені, чорт забирай, щось таке є!»

— Я вас запитав, чи вмієте лизати?..

— Я, пробачте, вас не зовсім розумію, — Грак колупнув черевиком паркет.

— Не робіть цього, — зауважив Сідалковський. — У нас недавно був капремонт. Якщо вам не дуже подобається слово «лизати», — уважно глянув Гракові в очі — він тієї ж миті опустив їх, — то скажемо делікатніше, хвости на поворотах умієте заносити?

Грак деяку мить збирався з думками. Оговтавшись, він глянув на Сідалковського теплим інфрачервоним поглядом.

— Пробачте, доктор. Вибачаюсь, знову вирвалося. Слово «доктор» у мене паразит… Я майже всіх так називаю…

— Можете називати просто мене: Сідалковський. Хоча можете й доктором. Це у вас непогано виходить. Одразу видно, що в художній самодіяльності участь брали, — Сідалковський випростався і показав Граку свої фізичні дані, тоді сів просто на стіл. У такі хвилини він завжди подобався сам собі. А на фоні Грака навіть поступово почав закохуватися в себе. Жаль, немає навпроти дзеркала… — Як у вас з пропискою? У нас приміська зона…

Грак зам'явся. Обличчя його набрало кольору рожевого фламінго. «Янгол з рожевими вухами», — подумав про нього Сідалковський, взяв ручку і намалював рожевого чортика.

— Все ясно, прописки нема. Дівчини нема, хати нема, надіюсь, боргів теж нема…

— Є, — цей звук, здавалося, тільки вирвався з Гракової горлянки, стукнувся об піднебіння й застряг між рідких і трохи гнилих зубів.

«Мабуть, горіхи лущить, як білка. Краще б моркву їв. Як кролик. Так не берегти зубів, — обурювався в думці Сідалковський. — Та й не дуже чистить. На болгарській пасті економить, а харківська таких зубів не бере. Вставив би пластмасові. Є ж чудові пластмасові зуби. Не гірші за натуральні. Ходити з такими зубами? Невже люди втратили почуття гарного?»

— Так що у вас є, крім диплома, звичайно? — повторив запитання Сідалковський.

— Дівчина, — Грак сором'язливо опустив очі і, артистично нахиливши голову, завмер.

«Непогано, — оцінив Сідалковський. — Цікава кадра. Ковбику може сподобатися».

— У мене є дівчина, — голосно повторив Грак.

— Не кричіть так. Я прекрасно чую, — підняв автостопом руку Сідалковський. Грак здивувався і стенув плечима. — Не наголошуйте мені на цьому. Якщо ви її кохаєте, то забудьте негайно. Зараз же забудьте! Чуєте, Грак?..

У Грака розширилися зіниці, як діафрагма у фотоапараті за пасмурної погоди.

— Як так — забути?

— А ось так, — Сідалковський підвівся. «Метр вісімдесят. Розігнувся — метр вісімдесят два з половиною». Десь унизу стояв Грак. — Ваша ж дівчина не місцева. Хати у неї нема, прописки, як і у вас, нема. Вона їде за призначенням у село. А ви не хочете… Там вона вийде заміж за механізатора широкого профілю. Вас, Грак, забуде. Виховуватиме дітей. Повноцінних, здорових, рум'янощоких і трохи замурзаних. Заведе