«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
— Чоловіка біля себе можна утримати лише таїною усіх таїн, — повторювала Королева Марго. — Чоловіки, як ті вчені, поки не розкриють усе до кінця — не заспокояться. Повірте мені, Зосенько.
Зося, котра змалечку навчалась поважати старших, вірила їй і Даромира не кохала.
— У вас не може бути справжнього почуття до мене… Ви його самі не маєте і не забирайте в мене, — просила Зося Чигиренка-Репнінського.
— А в Гойї до Махи? — відповідав-запитував Даромир Сидорович. — Зосю, ви відстали від віку. Ваш поїзд давно промчав, а ви залишилися на пероні шістнадцятого століття. Зосю, верніться у двадцятий вік, — благав він її, але вона не хотіла, хоча від мод нашого віку не відставала, натягуючи на себе міні-спідничку, котра на Маргариті Ізотівні, коли та виявила бажання її приміряти, уже висіла, як «міді».
Так вони удвох і йшли в ногу з будь-якою модою. Зося соромилася своїх довгих, хоч і струнких ніг, їй весь час хотілося бути нижчою. Тому Чигиренко-Рєпнінський хотів її познайомити з одним дамським закрійником, що винайшов оригінальний проект жіночого каблучка, від якого власниця довгих ніг здавалася нижчою свого зросту. Але Зося запевнила його, що в неї совість чиста і що він нічим її в свою залежність не втягне, хай і не намагається. Рєпнінський відступив, як солдат за наказом командира на запасну позицію, щоб тимчасово приспати противника, а тоді вдарити по ньому і несподівано захопити в полон.
Змінився дещо й Михайло Танасович Ховрашкевич. Як носій коридорних ідей він несподівано висунув нове гасло: «Якість шапки — на щит неспокою». Це гасло він намагався пронести через усі будні «Фіндіпошу», час від часу показуючи щит із-за барикад байдужості Ковбика. Ще одним виявом творчого неспокою Ховрашкевича було те, що він нелегально продовжував експеримент з Чанітою і Кузьмою і все-таки вивів, кажуть, шепеон-один.
Цю експериментальну шапку для обкатки було нібито підпільно від Ковбика вручено директорові овочевої бази для випробування її в різних умовах. Директор був задоволений оригінальною шапкою у формі їжака. Шапка мала один недолік — дуже кололася, але в цьому була й своя перевага. Коли директор повертався додому, на його шапці завжди, залежно від пори року, було щось настромлене — чи то яблуко, чи груша, чи квашений огірок.
Обкаточний період шапки так і не пройшов усіх стадій (а тому остаточних результатів Ховрашкевич не отримав), бо за директором овочевої бази постійно почали ходити назирці якісь підозрілі типи. Найбільшу недовіру вони викликали в нього тим, що самі були в добротних шапках, і директор не знав, чого вони від нього хочуть, а тому негайно звільнив голову від шапки і передав її синові. Той приніс дарунок до школи, і юннати зробили з неї опудало їжака. Воно, до речі й досі стоїть у тій школі, в зоологічному кабінеті, де навчається син директора овочевої бази. Так що при першій нагоді та бажанні ви з тим колишнім «шепеоном» можете ознайомитися.
За цей рік у Ховрашкевича виросли вуса, і з цього приводу він постійно філософствував:
— То я вам скажу, дивна таки природа. От миєш, буває, руки червоним, зеленим, рожевим чи жовтим туалетним милом, а піна все одно біла. Природа, шановні, то є дивна річ. От візьміть мене. На голові волосся чорне, під пахвами, вибачаюсь, чорне, на грудях, усі знають, чорне. Правда, трапляється, буває, уже й сиве. Але я його не висмикую. Бо висмикування волосся, то я вам скажу, найчастіше приводить до раку грудей. Тому ліпше його вже голити. Я це дослідив і, гадаю, якщо матиму час, то обов'язково писатиму на цю тему дисертацію… Так про що ж ото я? Ага! Про висмикування. Я не висмикую, якщо й трапляються навіть сиві волосини. Я їх легенько підпалюю. Але я, здається, не про це. Я про те, що на голові у мене волосся чорне, під пахвами, вибачаюсь, чорне, на грудях, усі знають, чорне, а вуса — руді…
Це, до слова сказати, була найкоротша промова Ховрашкевича.
Зарум'янився і Панчішка. Він ще більше подобрішав, і з пояса почав звисати, за його власним і скороченим висловом, «енжир», що в перекладі на доступну мову означало: недоторкані запаси жиру. У Панчішки й Майоліки несподівано почалася переоцінка їхніх смаків, і вони категорично відмовилися від рожевого кольору, а натомість почали кохатися ще в рожевішому — все підфарбовували. Воно вигоряло на сонці і ставало таким, як раніше. У їхній квартирі з'явилася рожева кімнатна болонка Нюзя. Майоліка негайно викликала із села маму, яка тричі на день на рожевенькому шпагатику виводила Нюзю з рожевеньким бантиком на шиї гуляти на схили Дніпра.
Адам Баронецький-Кухлик несподівано полюбив яблука і з'їдав усі, які тільки приносила Єва. Змінилася трішечки і Єва Гранат. У неї біля лівого ока з'явилася перша, ледь помітна зморщечка. Єва стояла перед дилемою: чи зробити таку ж і під правим оком, чи вивести оту під лівим. Оскільки під лівим не виводилась, Єва поклала собі для симетрії зробити зморщечку й під правим оком.
Не змінився тільки Карло Іванович Бубон. Він ходив у тих самих вельветових штанях з двома рефлекторами ззаду, носив ті ж підтяжки й нарукавники, а Сідалковський, дивлячись на нього, констатував одне й те ж:
— В одну річку двічі зайти не можна, але можна зайти двічі в одні й ті ж штани. — І, щоб Бубон не сердився, питав його: — Як ваш Дем'ян, Карле Івановичу?
— Дякую, шановний, — розцвітав, як мальва під вікном, старий Бубон. — Росте. Днями без папірця виступив перед жовтенятами у Палаці піонерів.
— Це дуже важливо. Пам'ятайте, Карле Івановичу, ораторами робляться, поетами — народжуються. Везіть його до моря і полощіть камінцями рот. Бажано галькою. Вона добре шліфує…
— Камінці йому ні до чого. Він у мене не заїкається, — злився Бубон, сердито спльовував в урну і гучно зачиняв за собою двері.
Зі зміною зовнішнього і внутрішнього вигляду «Фіндіпошу» змінився й Арій Федорович Нещадим. Тепер він навіть у спеку ходив тільки при краватці, у добре випрасуваному костюмі, і кобилятинські пси боялися гавкати на нього, а тільки гарчали, підбираючи під себе хвости, і щезали в підворітнях. І то не в своїх, а в чужих, щоб не видавати господаря. Часом Нещадима зустрічали не в Кобилятині-Турбінному, а в Києві і тоді запитували:
— Звідки це
