Язиката Хвеська - Андрій Анатолійович Кокотюха
Адже він, на відміну від дружини, тимчасово не працює. І хто знає — раптом його взагалі звільнять. Чорна смуга, яка почалася в його житті, мусить бути повноцінною. Чорною аж до густоти.
Хоча почалася ця смуга все ж таки через дурний бабський язик!
І вона ще щось із себе корчить…
Гроші в нього були, на роботу поспішати не треба. Максим Бойко сходив по коньяк і спілкування з пляшкою тривало вже третій день.
Прокинувшись черговий раз уранці в лункій порожній квартирі, він, стогнучи від похмілля, перевірив жінчині речі. Поки що всі на місці. Та краєм вуха він почув крізь туман, як Ірка з кимось із подруг по телефону обговорювала варіант переїзду. Поки, звісно, тимчасово, але далі видно буде…
Вона ще й робить його винним!
Спересердя плюнувши собі під босі ноги, Бойко поплентався до дзеркала, глянув на себе і побачене йому не сподобалося. Все, мужчина, треба брати себе в руки. Тільки взяти можна, а ось утримати — хріна з два: руки дрібно трусилися.
Цього дня на видалася на диво хороша погода. Спека кудись відійшла, втомлене сонцем місто розраджував легенький свіжий вітерець. Погода кликала до себе, і Бойко зрозумів — сидіти в чотирьох стінах і жлуктити коньяк, старанно пропиваючи весь зароблений гонорар, йому вже не хочеться.
Треба пройтися. Прогулятися хоча б до центру. Подумати про свої скорботні справи. З рештою, знайти якісь вихід: йому справді не хотілося втрачати Ірину, нехай навіть у неї шаленство язику. Кінець кінцем, хочеться трошки вийти в люди, посміхнутися їх, отримати посмішку у відповідь.
Та й коньяку з кавою, до речі, випити в пристойному закладі. Не все ж наливатися на власній кухні під супровід «Радіо Шансон».
— Вибачте, а можете ввімкнути «Радіо Шансон»?
Бармен подивися на Бойка поглядом людини, яка щонайменше десять останніх років не спілкувалася ні з ким, окрім п'яних придурків. Хоча аж таким п'яним о цій порі дня Максим себе ще не вважав. Але той факт, що він заговорив до бармена і почав чогось від нього вимагати, іншими словами — почав доколупуватися до сторонньої людини, красномовно говорив сам за себе: Бойко вже захопився алкоголем, і в цьому стані здебільшого ставав підкреслено ввічливим занудою.
Якби Максима запитали, чому він зайшов саме сюди, в цей бар, він не зміг би відповісти толком. Швидше за все, він просто вирішив погуляти містом і подумати про різні скорботні речі. Думки працювали лише в одному напрямку, і в цих думках фігурував майор Павло Шалига, чи то злий його геній, чи навпаки — добрий. Адже спочатку хотів розтерти журналіста об лінолеум, а потім висмикнув із полону, хоча міг би допомогти колегам із Полтавщини.
Працював Шалига, як знав Максим, у Головному управлінні внутрішніх справ міста Києва. Ось чому ноги мимоволі понесли його туди. Принаймні, так пояснив Бойко свою появу в околицях резиденції Шалиги. На ходу він уже встиг випити дві пляшки пива, і коли побачив, куди загуляв, здивувався сам із себе. Викинув спорожнену пляшку в смітник і погодився — пивом душу не обдуриш.
Пішовши геть від похмурої, як йому тепер здавалося, будівлі, Бойко за кілька кварталів знайшов ось цей бар і, не довго думаючи, зайшов. Тут було прохолодно, тихо, грала музика, здається навіть він упізнав характерну хрипкуватість Джо Кокера, і головне — в усьому барі нікого, крім бармена за стійкою, не було.
Замовивши коньяк з кавою і зручно вмостившись за барною стійкою, Максим знечів'я почав роздивлятися бармена. І зловив себе на думці: зараз він намагається вгадати, скільки з цьому гладенько поголеному, випрасуваному і акуратно підстриженому бармену років. Не менше двадцяти п'яти, це сто пудів. Та навряд чи більше сорока.
— «Шансон» тут не слухають, — нарешті відповів бармен.
Після чого Бойко вирішив називати його про себе не інакше, як Джо Кокер, навіть не здогадуючись, як точно він угадав тутешнє барменові прізвисько.
— Та тут же нікого зараз нема, — вперся Максим. — Нікому не заважатиме.
— Мені заважатиме, — коротко відповів Джо Кокер.
— А ви знаєте, що клієнт завжди правий? — поцікавився Бойко.
— А ви знаєте, що тут не дискотека? І нема музичного автомату, аби виконувати музичні замовлення клієнтів.
— Тоді ще сто грамів коньяку, — миролюбно промовив Максим і підсунув до нього пузатий бокальчик.
Джо Кокер зміряв його уважним поглядом.
— Це, звичайно, не моя справа, — сказав нарешті він.
— Що — «це»? — не зрозумів Максим.
— Ваші проблеми. Чомусь у першій половині дня люди останнім часом почали заходити до барів із поганим настроєм, а вечорами настрій не стає кращим.
— Ви філософ? — вирвалося в Бойка.
— Я — бармен, — пояснив той. — А ви клієнт, ви платите. Нема проблем, я наллю вам сто грамів коньяку, — він трошки помовчав, а тоді додав: — Тільки, по-моєму, вам уже досить.
— Вам шкода?
— Мені нічого не шкода. Просто такий момент, — Джо Кокер змовницьки нахилився до Бойка. — Тут ментовка зовсім поруч. Тому довкола від них чорно. Дуже люблять п'яних забирати, а вам воно треба?
Після такого попередження Максим проникся до цього бармена несподіваною симпатією.
— Мені треба ще сто грамів коньяку, — вперся він. — І послухати «Владимирский централ».
— Мені правда легше налити, — визнав Джо Кокер і за мить Максим отримав свій коньяк.
— Собі теж налийте, — сказав Бойко. — Я тут через те, що не хочу пити вдома і не хочу пити сам. Лікарі називають це алкоголізмом. Я правильно сказав?
— Ви правильно сказали, — кивнув бармен. — Але, на жаль, я не п'ю на роботі. Хоча в кінці робочого дня я міг би зробити виняток і дозволити собі якусь чарку-другу. Зараз же нема навіть полудня.
Справді — годинник показував одинадцяту п'ятдесят.
— Одинадцята п'ятдесят. Як там? — запитав у рації майор Петро Швидкий.
— Поки що все в порядку, — про шурхотіла рація у відповідь, і якби Шалений Майор не знав, що з ним на зв'язку Немирович, ніколи б не розпізнав спотвореного радіохвилями
