Язиката Хвеська - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Чув я про Мусу! — відмахнувся Шалений Майор. — Це ви, молодь, про нього лише в архівних папірцях читали. У Муси, аби ви знали, особлива прикмета є.
— Там не написано, — зауважив Данченко.
— Ясно, що не написано! — реготнув Швидкий. — Це ж вам не половина вуха підстрелена чи там шрам на щоці… Той, кого називають Мусою — паталогічно жорстока особа. Натуральний садист, отримує задоволення, катуючи людей. Особливо не пощастить жінкам, які потраплять в коло його професійних інтересів. Ох! — майор азартно потер руки. — Заловити б мені його на гарячому! Знаєте, по скількох нерозкритих справах проходить цей Муса? — Швидкий замовк, щось складаючи в голові. — Сам точно буде?
— Коля каже — ніби так.
— Хоче, значить, процес проконтролювати… До речі, відомості про Мусу — точні? Нічого не плутаєте?
— Це ім'я називав Котовський, — пояснив Немирович. — Коля почув…
— Переплутати нічого не міг? Чи недочути?
— Мене там не було, — знизав плечима Немирович. — Тільки ж Коля наш такий переляканий — навряд чи збреше.
Швидкий знову потер руки.
— Ну, все складається так, як у народних казках із хорошим кінцем! В одному місці Котовський, Муса, до якого купа питань, і два кур'єри з купою грошей явно кримінального походження. Значить, впізнати ми їх не зможемо все ж таки?
Оперативники перезирнулися і розвели руками.
— Вибачте, товаришу майор. Цього наш агент не знає.
— Не горе, — заспокоюючи швидше сам себе, ніж підлеглих, промовив Швидкий. — О дванадцятій нуль дна по моїй команді беремо всіх, хто буде в тому кемпінгу. Оточимо територію — комар не пролетить. І там уже розберемося.
Шалений Майор був готовий до вирішального бою. Лишалося дочекатися завтрашнього дня.
Банкір Семен Котовський теж був готовий до бою.
Правда, завтрішня операція була для нього не вирішальною, а лише початковим етапом. Тенета він розставив акуратно, і був задоволений сам собою: так тонко злив своєму водієві, ментівському стукачеві Миколі, потрібну йому інформацію, що той у якійсь момент навіть не міг приховати радощів. Хоча і старався з усієї сили вдавати, ніби йому не цікаво, про що шеф говорить по телефону. Треба віддати Миколі належне: якби Котовський не мав достатньо доказів, що його особистий водій насправді — засланий міліцейський козачок, він навіть не відзначив би особливої зацікавленості з його боку. Микола хоч і не професіонал, але все одно діяв досить акуратно як на дилетанта.
Постукавши, до кабінету зазирнула секретарка. Цього разу вона скористалася новими парфумами, які він презентував їй, повернувшись кілька днів тому з Італії. Вирішив, що секретарці пора поміняти запах, і тепер знову переконався — не помилився з вибором.
— Ну? — традиційно по-діловому запитав він.
— Вибачте, але тут кур'єр доставив терміновий пакунок.
— Поклади.
Каблучки секретарки процокали через весь кабінет до столу. Поклавши пакунок, дівчина посміхнулася шефові і процокала до виходу. У пакунку банкір традиційно знайшов дешевий мобільник, ввімкнувши телефон і, оперуючи стрілочками, зайшовши в меню, вибрав розділ «Контакти». Як завжди, там значився один-єдиний телефонний номер.
Натиснув кнопку. Пішов виклик. Почувся знайомий голос.
— Ну, як наші справи?
— Менти клюнули. Все в порядку. Думаю, завтра на них чекатиме чи не найбільше розчарування в поточному році.
— Ти впевнений, що вони дійсно клюнули?
— Микола, сучий син, уже доповів усе, що треба, тому, кому треба. Люди Муси. Які зайнялися цією справою, очей із скотини не спускали.
— Після цього куди його подінеш?
— Миколу? А нехай поки попрацює, — настрій у Котовського був на диво хороший. — Як водієм я ним задоволений. Розумієш, прибрати його відразу після провалу ментів означає відкрити карти. Так вони зрозуміють — я їх розкрив і просто граюся. Значить, вирішать поміняти тактику. І хер його знає, що вони там ще надумають. Так же можуть подумати, що я в останній момент із якихось причин поміняв плани. До речі, згодую їхньому штірліцу цю інформацію. Так можна ще трошки погратися. Годиться?
— Згоден, — трошки подумавши, відповів співбесідник. — Варить у тебе голова, Сьома. Тепер про місце справжньої зустрічі. Там же, тоді ж?
— Змінити не можна! — відповів банкір. — Як я собі й планував: рівно у той самий час, але — просто в них під носом! У самому центрі Києва! Поки Швидкий з компанією ловитиме комарів на сороковому кілометрі Житомирської траси, ми все проведемо чотко!
При цих словах банкір не стримався — реготнув.
1
А ось Максимові Бойку було зовсім не до сміху.
Після тієї нічної пригоди, яка закінчилася грандіозною сваркою, його особисте життя стрімко котилося під укіс. Зупинити процес Максим не міг — сам котився слідом, так само стрімко, і не було на ані ради, ані розради.
Подружжя не розмовляло вже третій день. Спали Максим з Іриною в різних кімнатах. Причому, повертаючись щовечора з роботи, дружина демонстративно зачинялася в спальні і вичікувала, поки чоловік засне. А точніше — відключиться: всі ці дні Максим не заливався коньяком, благо зароблених неправедним шляхом грошей ні його, ні його приятелів провінційний бандит Рикалов не позбавив. З чого б це йому забирати в них гроші, які йому, Рикалову, погоди не зроблять і навіть не потягнуть в якості компенсацію за нібито завдані моральні збитки… Ну а підприємець Боженко, який ці гроші заплатив, загалом лишився у виграші.
Ось тільки не радували вже Максима ці гроші.
Спроба помиритися з Іркою вже наступного ранку нічого не дала. Тоді він зірвався: кінець кінцем, він їй нічого поганого не зробив. Навпаки, крутиться, як може. Своїми талантами гроші заробляє. Навіть зібрався за кордон її везти, ось уже путівки оформляються… А вона чим віддячує? Мете своїм язиком, мов помелом, по всьому Києву. Ще й так мете, що далеко за місто луна відбивається. Один раз через дурний бабський язик його ледь тутешні менти не скалічили, не минуло й тижня — через той же язичок його взагалі викрали, ще трошки — на шматки б прорізали. І це тільки свіжі спогади. А як покопатися — скільки ще таких випадків згадати можна, на які він навіть уваги не звертав… Просто хоч не кажи їй нічого!
Та спроба згадати Ірчиному язикові
