«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
Та Сідалковський, виявилося, теж колись пас гуси, і лід на душі Ковбика почав танути — хоч крига ще не йшла, але сонце вже пригрівало. Особливо припекло воно, коли Ковбику здалося, що Сідалковський розгубився і навіть збирався почервоніти. Стратон Стратонович це розцінив позитивно і сказав:
— Я не проти. До роботи можете приступати хоч завтра. Прописка є?
— Нема, але через місяць буде, — упевнено відповів Сідалковський.
— Одружуєтесь?
Сідалковський кивнув головою.
— Не ви перший, не ви й останній. Місяць почекаю. Ковбик ходив по кабінету і уявляв себе вищим, ніж був насправді. Сідалковський узяв у Стратона Стратоновича цигарку і для солідарності запалив її з таким виглядом, що Ковбик подумав: «З цигаркою, як і з окулярами, воно ніколи не розлучається».
— Пробачте мені за відвертість, але, мені здається, ви дуже скромні, Стратоне Стратоновичу, — провадив далі Сідалковський.
«Даю три бали за нахабство, — мовив Стратон Стратонович сам собі і, сівши, глянув на Сідалковського з підсиленою увагою: — Цікаво, що воно заспіває далі?»
— Мені здається, — продовжував Сідалковський, — з вашого кабінету можна зробити два. Ось тут, — він піднявся, підійшов до стіни і провів рукою, — треба поставити стіну й відгородитися. Там, — показав він позад себе, — зробити приймальню і посадити секретаря-друкарку. Поруч неї поставити три паралельних вашим телефони. А то ж до вас вриваються прямо з вулиці, пробачте, як з перону у залу для транзитних пасажирів. От як я, приміром…
— Це точно. Конюшня. Прохідний двір, — раптом завівся, як електровіник, Стратон Стратонович.
— Установа від цього докорінно змінить своє обличчя, — продовжував ніби між іншим Сідалковський. — Набере солідності.
Ідея Ковбику сподобалася.
— Де ж ти візьмеш ставку для секретаря-друкарки? — забідкався Ковбик. — Хіба що не прийму вас, зате втілю в життя вашу ідею. — Ковбик примружився. У нього був чудовий настрій, і він поклав собі пожартувати…
Сідалковський не розгубився. «Шосте чуття — це не жінки, воно мене ніколи не зраджує, — подумав. — Він на це не піде». А вголос порадив:
— Треба когось звільнити. Хтось не справляється з роботою, хтось частіше, ніж треба, хворіє… Третій епістолярний стиль удосконалює на анонімках…
Останні слова Сідалковського влучили прямо в ціль. У «Фіндіпоші» взагалі майже ніхто ніколи не хворів. Але коли таке траплялося і хтось насмілювався не з'явитися на роботу, Ковбик наступного ж дня казав:
— З такою мармизою — і хворий? Ніколи не повірю! Симулює! Ви бачили коли-небудь таких хворих? Листка мені про непрацездатність тикає. Переробилось! Непрацездатне!
Ці слова, звичайно, доходили до всіх фіндіпошівців, бо говорилися вони тоді, коли всі були присутні, а весь отой потік стратонівських неологізмів сипався на бідолашну голову відсутнього, який того дня гикав, як ніколи, і це заважало дільничним лікарям точно поставити діагноз. Мабуть, тому в бюлетенях діагноз зазначався один і той же — ГРЗ (гостре респіраторне захворювання).
— Можливо, як і в кожній установі, — міркував тим часом уголос Сідалковський, — у вас є такий товариш, що удосконалює свій епістолярний стиль у вигляді наклепів чи анонімок…
Сідалковський не докінчив. Ковбик і так усе зрозумів: пропозиція йому сподобалася. Тим більше, що вона збігалася з його, Ковбиковим, задумом, який він уже давно виношував у своїй душі. Стратон Стратонович мав на оці Варфоломія Чадюка.
У товаристві Чадюк міг з'явитися несподівано. Він виростав неначе з-під землі. У сердечників тої ж миті починалися приступи, а інших долав страх. Чадюк майже ніколи не розмовляв. Він тільки дивився на вас поглядом глухонімого чи гіпнотизера, і коли ви щось розповідали, вам негайно хотілося відмовитися від своїх слів. У «Фіндіпоші» Чадюка боялися усі. Винятком був лише Ковбик, але й то при свідках і на людях. Сам на сам з Варфоломієм Чадюком Ковбик зустрічатись не ризикував.
Саме Варфоломій Чадюк постійно писав на «Фіндіпош» різні листи і кожний з них підписував від імені трудящих.
— Для секретаря-друкарки то велика зарплатня, — заперечив Ковбик.
— Посадіть на ту зарплату двох, — порадив Сідалковський — секретарку і кур'єршу.
— Гм! А що — це вже ідея, — оцінив Ковбик. — Можете писати заяву.
Коли заява була написана і Ковбик глянув на неї своїм недовірливим оком, він не стримався і набрав номер Панчішки.
— Масик, — пробасив. — А зайдіть-но до мене.
Панчішка, несучи на своєму вічно рум'яному обличчі посмішку, чемно привітався і сказав:
— Я вас слухаю, Страт Стратович.
Ковбик цього разу не образився. Його уява була зайнята іншим.
— Гляньте, який почерк!
Панчішка узяв заяву, підніс її до очей, як реліквію, потім тільки й вимовив:
— Йолі-палі! Колосально!
— Покажіть Ховрашкевичу, — наказав Ковбик. — Можете взяти з собою.
Сідалковський сяяв, як начищені ґудзики на парадній формі курсанта.
— У приймальні для повної гармонії й прямого зв'язку з фасадівським гаслом, — мовив Сідалковський тоном людини, яка працює у «Фіндіпоші» з дня його заснування, — пропоную напис: «Шапка — це дах над оселею ваших мрій!»
«Ховрашкевич номер два. Тільки у кращому виконанні», — думав Ковбик, не спускаючи очей із Сідалковського.
— У кабінеті, позаду вас, можна почепити інше гасло. Скажімо, таке: «Шапка — це те, що робить вас вищим в очах оточуючих».
— Погано! Гірше не придумаєш! — несподівано перебив його Стратон Стратонович, вловлюючи в цьому якийсь прихований підтекст стосовно своєї особи. — І взагалі, Сідалковський, не робіть з шапки культу. Ми повинні передусім думати про соціологічні дослідження й опиратися на статистичні дані, добуті шляхом анкетного опитування трудящих. Ось наша головна мета і ціль. Це профіль нашого… кгм, — кашлянув Ковбик, бо не любив називати «Фіндіпош» філіалом. — Нашого закладу, — ледь чутно додав і постарався перевести розмову в інше річище: — Оце, Сідалковський, і буде ваше перше завдання. Ви повинні придумати справжнє соціологічне гасло. Сучасне — і щоб воно било не в шапку, а в лоб. Зрозуміли?
— Зрозумів, Стратоне Стратоновичу, — Сідалковський ґречно нахилив голову і на мить затримався в позі «маю честь».
— Ви звідки родом? — проводжаючи Сідалковського до дверей, поцікавився Стратон Стратонович.
— З Вапнярки.
— А чому переїхали до Києва?
— У Вапнярці для моїх черевиків ще не проклали асфальту, — посміхнувся ледь помітно Сідалковський.
— У Кобилятині його теж нема. — Ковбик зміряв ще раз Сідалковського з ніг до голови і попрощався.
— Аристократ із Вапнярки! — охрестив його негайно Ковбик, не порушуючи фіндіпошівської традиції.
Загалом Сідалковський задовольняв Ковбика, ніби добра порція вірменського
