Язиката Хвеська - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Для тебе все закінчилося, Саро, — заспокоїв перелякану дівчину офіцер.

Задоволений тим, що Сару врятували, а терориста знешкодили, Бойко відсунув порожню тарілку і взявся до кави. Жіночого зойку сусідки на своєму сходовому майданчику Максим не почув.

— Тихо, — одними губами прошепотів боєць до переляканої сусідки. — Де ви живете?

Жінка кивнула на свої двері.

— Зайдіть і будьте там, — наказав «беркутівець» і для чогось додав: — Ми не до вас.

Бабця знову кивнула, позадкувала і повернулася до себе, трошки повозившись із замком у своїх дверях. Спецназівець незадоволено глянув на годинник — вони збилися з графіка майже на хвилину. Непорядок.

— Порядок, — промовив Бойко сам до себе, допиваючи каву.

Поки снідав, напій трошки охолонув. Максим не любив дуже гарячої, вона постійно обпікала йому піднебіння.

Поставивши посуд у мийку, він одним оком глянув, як американська поліція дійшла висновку, що заарештований ними чоловік — зовсім не той злочинець, на кого вони старанно полювали. Вирішив, що менти кругом ідіоти, і пустив воду.

Спочатку йому здалося — це від повороту крана так загуркотіло в коридорі.

А вже наступної миті Максим Бойко нічого не розумів — якійсь вихор жбурнув його на підлогу обличчям донизу, рука, хруснувши в суглобі, заломилася назад міцним професійним рухом, друга рука теж опинилася за спиною, зап'ястки скували кайданками. Він спробував підняти голову, та на потилицю сильно надавила чиясь нога, взута в берц із рифленою підошвою.

— Працює «Беркут»! Всім лежати! — почулося над головою.

Потім той самий вихор підхопив Максима, поволік. Перед очима застрибали сходи.

Ясна річ, ані бійці спецназу, ані сам Максим не могли бачити, як сусідка, котру так перелякала поява камуфляжних суперменів, обережно визирнула з своєї квартири, коли їхні кроки на сходах стихли.

А тоді, зачинивши двері, старенька погортала свій потертий записничок, знайшла потрібний номер і зняла телефонну трубку.

7

Завершити свою операцію майор Шалига планував у кабінеті капітана Середи.

Привозити полоненого в міліцейський Главк поки що було ризиковано. Шалига був на сто відсотків упевненим: ота «сорока», котра наскрекотіла колезі з районного відділу цю інформацію, не брехала. Проте досвідчений сискар, який знається не лише на справі розшуку вбивць, звичайних та психопатів, але й на апаратному політесі, так само розумів: без реальних доказів тягнути журналюгу на остаточну розправу не варто.

Бо що в нього є на цю годину? Нічим не підтверджена версія банальної журналістської провокації. Мета якої — не стільки кидання тіні на міліцію, скільки спроба збільшити популярність своєю газети і, відповідно, змусити ласих до подібних сенсацій громадян активніше її купувати. Мети своєї журналісти досягли. І не в останню чергу — через непопулярність міліції в народі. Адже історія про зниклий з місця пригоди жіночий труп не лише сенсація як така, не лише факт для жовтої преси, а й непряме підтвердження недієздатності правоохоронних органів.

Таким чином, за логікою парадоксу, звинувачення конкретної «акули пера», ось цього прикутого зараз до батареї Максима Бойка, негайно сприйметься як спроба міліції захистити честь мундиру. Насправді сама схема, що її, за відомостями невідомої «сороки», вигадав та втілив у життя Бойко, виглядала доволі абсурдно, аби відразу сприйнятися за правду. Через те потрібні докази.

В Україні головним незаперечним доказом скоєння людиною того чи іншого злочину вважається не сукупність речових доказів та висновків експертизи. У девяти випадках із десяти достатньо, аби підозрюваний сам підписав зізнання. І бажано, аби процес написання покаянної відбувався подалі від Головного управління київської міліції. Для таких справ цілком підходить звичайний районний відділ.

Але Павло Шалига не підозрював, а якщо й підозрював, то не надавав цим підозрам особливого значення, що прикутий до батареї журналіст Максим Бойко теж прекрасно знав усі міліцейські розклади.

Звісно, той не відразу зрозумів, що з ним відбувається. Та коли його привезли сюди, прикували до труби парового опалення, і Шалига офіційно представився йому, Максим провів у голові елементарні математичні дії. Після чого зрозумів: хтось десь проколовся. Свідомо, не свідомо — тепер не має значення. Головне — триматися до останнього. Бо навряд чи в начальника відділу по розриттю особливо тяжких злочинів Головного управляння внутрішніх справ міста Києва, до якого сам Максим подзвонив у минулий четвер, просив коментаря і нарвався на матюкливу тираду, має проти нього щось серйозніше за чутки.

Тому, налаштувавшись брати полоненого журналюгу на понт і все ж таки маючи надію, що не доведеться застосовувати до нього більш серйозні методи залякування, Петро Шалига навіть не підозрював про те, що Максим Бойко розкусив його маневр. І вирішив тягнути волину до останнього, теж потай маючи велику надію — від словесного залякування до практичних дій майор не перейде.

Надто вже багато пояснень потім доведеться давати. І складніше відбитися від звинувачень у зведенні з журналістами, котрі писали про разючу міліцейську некомпетентність, елементарних рахунків.

Середа як хазяїн кабінету сидів за столом і поки що странно робив вигляд: усе, що відбувається тут, його не стосується. А Шалига, походивши трошки по периметру кабінету, нависнув над полоненим, заклав руки за спину, глянув на Бойка згори вниз, не стримався — таки відважив копняка середньої сили. Лише для того, аби нахабний журналюга відчув: може бути сильніше та болючіше.

— Як бачиш, — промивив Шалига, — усе те, що ви, писаки, строчите про методи дізнання в міліції, дуже схоже на правду. І зараз ти це маєш змогу перевірити на собі. Ви ж, журналісти, дуже любите перевіряти на собі якісь речі, а потім писати про це в свої газети.

Максим нервував і навіть, чого вже там, боявся. Тільки ще більше, ніж цього майора, він боявся, що про халепу, в яку він вскочив, ніхто не знає і найближчим часом не дізнається. А значить, хоч він і готовий триматися до кінця, точно невідомо, коли кавалерія примчить йому на допомогу.

— Ну, наручниками до батареї, начальнику, це справді пошлятина. Як у нас кажуть, попса галімая! Криза жанру, начальнику, стара схема, нуль фантазії.

Отримавши наступного копняка такої ж сили, поморщився і вирішив більше не дражнити гусей. Він показав характер, далі треба лише його тримати.

До Ірини Бойко на мобільний сусідка змогла додзвонитися лише через півгодини після того, як спецназівці завезли ї чоловіка в невідомому напрямку.

Весь цей час Іра обговорювала з колегами якісь чисто жіночі проблеми, примостившись біля жіночої вбиральні в кінці коридору. Там у них давно функціонувало щось на зразок жіночого клубу. Коли залишений на столі телефон почав розриватися вчетверте за півгодини, єдиний чоловік у їхньому