Язиката Хвеська - Андрій Анатолійович Кокотюха

Максим не починав розмови, розуміючи — не за тим неголений Гнат підсів до нього, аби просто згаяти час на пусті балачки.

— Ти, я так краєм вуха почув, ще той баклан, — вів далі Гнат. — Іншим краєм вуха почув, ти хороший вчинок зробив. «Погонів» до печінок дістав.

— Вони тобі самі це сказали? — поцікавився Бойко.

— Не знаю, за кого ти мене маєш, салабон. Але якщо зараз скажеш, що я ментівська квочка, відірву бейци. За такі слова це ще по-християнські.

Максим вирішив — краще мовчати і слухати.

— І фарами своїми мене не просвічуй, — додав неголений Гнат. — Все в порядку. Що ти зробив ментам — не знаю і знати не хочу. Але вони на тебе злі. Значить, нормальні люди з тобою дружити будуть. Слухай далі — я до кінця дня звідси вийду. Третя доба затримання як раз закінчиться. За ці три доби вони нічого на мене не знайшли. Випускати треба — закон. Здається мені, тобі з волі допомога потрібна.

— Припустімо, — промовив Максим.

— Кажи номер. Вийду, дзенькну, кому треба, привіт передам.

«Чим я ризикую? — подумав Бойко. — Скажімо, Шалига хоче знати, з ким я шукатиму зв'язку? Так я ж не кримінальник, всі мої можливі контакти йому точно вже відомі. Чи можуть бути відомі при бажанні. Отже, я нікого не підставлю. Тим більше, що я й не збираюся називати цьому Гнату чийсь інший телефон, крім Ірчиного. Ні, старий, це не пастка, це — шанс».

— Скільки? — запитав коротко.

— Я не заробляти прийшов, — у тоні Гната бренькнула образа. — Ти щось таке ментам зробив, від чого їм погано. Їм погано — мені харашо. Вони мої вороги. Ворог мого ворога мені друг. Кажи телефон, не думай про погане.

— Запам'ятаєш?

— На раз-два-три!

Від телефонних дзвінків Іра Бойко за цей день втомилася.

Але всякий раз хапала трубку, чекаючи — раптом озветься без сліду зниклий чоловік. Та всякий раз це були або Сєва Присяжний, або Костя Бабкін, яким вона рокаала про пригоду ще вдень і які тепер регулярно дзвонили їй, аби обмінятися новинами.

Власне, новин як таких не було. Обоє Максимових приятелів активно долучилися до розшуку. За їхніми словами, підключили навіть їхнього шефа Рога з його можливостями. Тільки результат лишився нульовим: відомостей про місце перебування її чоловіка до пізнього вечора так і не з'явилося.

Та близько дев'ятої, коли Ірина втратила будь-яку надію, озвалася мобілка. На дисплеї висвітився незнайомий номер.

А на її: «Так, слухаю!» відповів незнайомий чоловічий голос.

Уже за годину після того, як Ірина поговорила з незнайомцем, із таксі, яке зупинилося біля районного відділення міліції, вийшло неземне створіння.

Принаймні, так здалося черговим міліціонерам. Стіни казеної установи бачили всяке, окрім ефектної доглянутої білявки, нафарбованої може і надмірно як на смак цивільного товариства, проте на смак працівників української міліції — в самий раз.

Біле волосся з платиновим відтінком лежало на майже оголений плечах, рівно засмаглих та ідеально круглих. Ноги, не сухі цурпалки, в міру повні та картинно стрункі, робили ще стрункішими туфлі на тонкому високому підборі. А смілива міні-спідниця, як на смак глядачів, взагалі виявилася тут зайвою. Офіцери та сержати, які стали свідками появи цього божества, не знали, до чого прикипати очима: до нижнього краю спідниці чи до сміливого, навіть хуліганського декольте. Причому груди під майже прозорою кофтиною нічого не підтримувало, вони нахабно напинали матерію.

Команди не було — всі, хто сидів у черговій частині о цій вечірній порі, дружно підвелися назустріч відвідувачці.

— Вибачаюся, панове офіцери, я сюди потрапила? Це міліція? — поцікавилася гостя.

— М-м-міліція, — промукав черговий з погонами старшого лейтенанта.

— Тоді я до вас, міліція, — гостя підійшла зовсім близько, і від доступності цих ніг і цих грудей всі глядачі остаточно втратили мову. — Мені сказали, що десь тут мій чоловік. У тюрмі сидить.

«Цікаво, в кого з наших вурок така ляля-жінка», — подумав старший лейтенант, а вголос промовив:

— У нас не тюрма взагалі-то…, — і не стримався. — Кому це так щастить із дружиною?

— Подивіться — Бойко Максим, — просто відповіла гостя і повела плечима так, що груди мимоволі настовбурчилися ще більше.

Але Іра навіть уявити не могла, що прізвище її чоловіка, сказате тут уголос, трошки приведе шокованих її ефектною появою міліціонерів до тями.

Тим не менше, вона, з урахуванням почутого від незнайомця, який назвався Гнатом, обрала правильну тактику поведінки. У черговій частині насторожилися. Проте виконувати суворі інструкції майора з Главку, і брехати цій гості, що таких затриманих тут нема, теж ніхто не наважився.

— Зараз перевіримо, — по можливості сухо і діловито відповів черговий.

На щастя, майор Шалига саме поїхав кудись по термінових справах. Тому старший лейтенант прийняв Соломонове рішення — він зняв трубку і подзвонив капітану Середі.

Нехай сам розбирається. Зробити послугу такій жінці офіцер вважав своїм першим обов'язком.

Підходячи до кабінету капітана Середи, Павло Шалига почув з-за дверей сміх.

Коли бути точним — два сміхи. Вірніше, два варіанти сміху: густий чоловічий і дзвінкий жіночий.

Смикнувши двері, він зрозумів, що програв. Як би там зараз не повернулася ситуація, капітан Середа вже був нейтралізований. Господар кабінету сидів навіть не зі свого боку службового столу, а зручно, зовсім по-домашному вмостився навпроти гості, ефектної білявки в такій міні-спідниці і з таким декольте, від вигляду яких навіть зразковому сім'янину Павлові Шализі стало не по собі.

Офіцер і білявка пили коньяк, заїдали конфіскованим у «блакитного» злодюжки шоколадом і вели явно задушевну розмову. З появою Шалиги капітан навіть не підвівся, як прийнято при появі старшого за званням, та ще й працівника Главку. Він остаточно розслабився, і Шалига насилу стримався, аби не зірвати на ньому свій праведний гнів.

— Драстуйте, — посміхнувшись одними губами, він простягнув білявці руку, та ледь торкнулася її своїми наманікюреними пальчиками, і навіть від такого легенького дотику через тіло майора пробіг електричний розряд. — Значить, ви маєте відношення до затриманого Максима Бойка?

Ірина кліпнула ляльковими очима.

— Він по паспорту мій рідний чоловік, товаришу начальник. І я прийшла його забрать. Ось, Віктор Вікторович каже, що він тут сидить.

Розпашілий від коньяку та хтивості Середа розвів руками. Шалига міцніше стиснув зуби: з цим козлом він ще поговорить.

— А як ви дізналися, що він саме тут, можна поцікавитись?

— Дуже просто, — знову кліпнула очима Іра. — Об'їздила на таксі райвідділ за райвідділом. Кругом питалася.

— Скільки встигли обшукати?

— Оцей