Язиката Хвеська - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Усе правильно?

— Так і є, — визнав Шалига. — Мені потім доповів Середа, я читав протоколи огляду… Не натоптано. Товкся там хіба фотограф, і то — не особливо натоптав. Що є, то є.

Кивнувши, начальник міліції повернувся до читання вголос:

— Якщо припустити, що сам фотограф відтягнув труп подалі, на це б у нього теж пішло більше часу, ніж минуло між виявленням жіночого трупа та його безслідним зникненням. Та й на одязі Володимира Смика неодмінно залишилися б часточки крові, — він знову глянув поверх сторінки на Шалигу: — Були?

Той похитав головою.

— А на землі чи що там… на траві?

— Нічого, — констатував майор. — Жодних слідів. Є якісь дрібні часточки крові. Аналіз уже зробили: людська, третя група, резус позитивний.

— Значить, жіночий труп піднявся сам і полетів на небо?

— Ви з самі розумієте, що це ідіотизм, — твердо промовив Шалига.

— Ідіотизм, — кивнув начальник міліції. — І ми виглядаємо в ньому головними ідіотами. Читаю підзаголовок ще раз: «З нашою міліцією бояться мати справу не тільки живі, а й мертві». А заголовок чого вартий: «По Києву блукає жіночий труп». Подобається?

— Ні, — коротко відповів Шалига.

Начальник міліції акуратно згорнув газету і раптом не втримався — роздратовано жбурнув її в куток.

— Що фотограф? Трусили його?

— А нічого фотограф! — розвів руками Шалига. — Стоїть на своєму: ішов, побачив, зробив фото. Мобілка справді була розряджена, перевіряли. Дзвінок у міліцію дійсно надійшов з того самого телефону-автомата, який вказав Смик. Редактор цього безобразія, — майор кивнув на кинути газету, — підтверджує: телебачення викликав, аби підстрахувати свого працівника. Ще таким наглим тоном заявив: мовляв, знаю я вас, ментів. Заберете його, закриєте в камері, почнете гумові кийки в зад устромляти — до ранку зізнається, що це він жінку убив. А заодно — і Максима Курочкіна два роки тому.

— До чого тут Максим Курочкін? — не зрозумів начальник.

Весною позаминулого року просто в дворі суду невідомий снайпер справді застрелив російського бізнесмена Максима Курочкіна, якого підозрювали у організації міжнародних злочинів. Убивцю, між іншим, так і не знайшли.

— Не знаю. Ріг так сказав, — пояснив Шалига.

— Якій Ріг?

— Редактор цих усіх фокусів. Головний фокусник, мать його! А вчора ввечері ось цей красунчик прибігав, дайте, дядьку міліціонер, коментар.

Майор витягнув з бокової кишені сорочки прямокутник візитки, простягнув начальнику. Той взяв двома пальцями, прочитав:

— Бойко Максим. Кореспондент. Та ще й спеціальний. «Фокус плюс», щоденна газета. Твою мать! — він різким жестом послав візитку через стіл Шализі. — Можеш пояснити, майоре, що відбувається?

А відбувалося щось уже подібне до масового психозу.

Під вечір середи міліцейське керівництво прийняло рішення офіційно заявити про фальсифікації, до яких вдається редакція газети «Фокус-плюс». Це було помилкою: речник міліцейського Главку не зміг пояснити, в чому саме полягають фальсифікації. Наступного дня пенсіонери на лавочках уголос читали уривок із чергової статті Максима Бойка:

— Приховуючи існування трупів, які безслідно зникають, наша міліція готова піти далі: офіційно заявити, що злочинності в Києві як такої нема. Хоча насправді вже третій день наша славна міліція не може з'ясувати, куди ж подівся жіночий труп, котрий зник просто серед білого дня. Як ми вже писали, тіло випадково виявив наш фотокореспондент і зробив фотографію. Вже під вечір того ж дня працівники міліції відмовилися коментувати ситуацію. Яких заходів вони живають для розслідування цього злочину, поки що так само не відомо.

Усю першу половину дня столичні пенсіонерки та пенсіонерки інших українських міст, куди доходить газета «Фокус-плюс», обговорювали погану роботу міліції, згадували такі самі випадки, розповідали казки про лиховісних мертвяків, а під обід дружно поспішили до телевізорів — подивитися денний випуск телевізійних новин.

Вродлива репортерка, стоячи з мікрофоном на тому самому місці, звідки втік жіночий труп, сміливо говорила просто на камеру, звертаючись до мільйонів українців:

— З того часу, коли ось звідси, з цього занедбаного, але затишного київського скверика втік закривавлений труп, минуло вже два дні. Але відповідь керівництва столичного МУВС однозначна: поки не буде знайдене тіло, прокуратура не може порушити кримінальну справу. Тобто, в життя втілюється відомий сценарій «Немає тіла — немає справи». Але це, на жаль, це означає лише одне: непрофесійність нашої міліції і небажання працювати. Дивно, що фотографію наші правоохоронці не вважають за доказ того, що закривавлене тіло справді було знайдене. Свідчення очевидця злочину, київського фоторепортера Володимира Смика, правоохоронці взагалі ігнорують.

На ранок п'ятниці у Інтернеті запрацював новий сайт під назвою ZOMBY.NET, на якому швидко почали вивішуватися як стаття Бойка, так і коментарі до неї. В основному коментатори виливали відра віртуальних помиїв на міліцію, пропонували веселі картинки з серії «Полювання на живих трупів» і навіть обіцяли незабаром запустити комп'ютерну іграшку, в якій Мент спробує зловити Зомбі, а Зомбі, в свою чергу, тікатиме від Мента.

Оскільки у четвер традиційно оновлювалися репертуари київських кінотеатрів, то фільми жахів, навіть ті, які вже давно пройшли, не просто повернулися, а й попри існуючу заборону почали демонструватися на денних сеансах.

У п'ятницю вийшов черговий номер «Фокусу-плюс», де Максим Бойко розповідав, як міліцейські чиновники, до яких він дзвонив, просячи хоч щось сказати про зниклий жіночий труп, не бажали з ним говорити, а один навіть послав його за відомою адресою, яка складається з трьох літер.

Він навіть назвав прізвище на посаду хама в погонах: начальник відділу особливо тяжких злочинів майор Павло Шалига.

— Я його послав, — визнав начальник відділу особливо тяжких злочинів майор Павло Шалига. — Якби він поруч був — дістав би від мене в рило. Я б відповів потім, але цей Бойко точно вмився кривавими соплями.

Начальник міліції, не дивлячись на підлеглого, крутив на поверхні стола кулькову ручку довкола осі. Здавалося, він поринув у цей важливий процес по саму маківку і йому від цього було дуже комфортно. Шалига прекрасно розумів: начальнику зовсім нема про що говорити. Йому теж не було що сказати, але і гратися в «Хто кого перемовчить» теж не хотілося. Хоча б тому, що це — не по уставу і зовсім не відповідає правилам субординації.

— Писати ми їм не заборонимо, — мовив він.

Начальник кивнув, далі граючись ручкою.

— А пишуть вони все правильно, — вів далі Шалига. — Тіла нема — діла нема. Факт, що труп під кущем таки лежав, не може бути юридичною підставою для порушення по факту скоєння особливо тяжкого злочина кримінальної справи. Прокуратура з нас сміється.

Начальник підвів на майора очі.

— З нас, Петя, навіть негри під мостом на Шулявці сміються.

Під