Скляне прокляття - Томас Тімайєр
Пані Ритмюллер театральним жестом піднесла хустинку до очей.
— Документи загубилися під час переїзду. Ми з твоїм батьком усе обнишпорили, але так і не знайшли їх.
— Дуже зручно, правда? — засміялася Шарлотта. — Та навіть якщо документи зникли, то десь мали б залишитися їхні копії. У сімейного лікаря, в мерії, в акушерки. Проте їх немає. Дивно, чи не так? До речі, про акушерку. Знадобилося чимало зусиль, щоб її розшукати. Дуже неприємна пані. У мене склалося враження, що за гроші вона ладна зробити все, що завгодно. Тепер я ставлю запитання: що ж із усього цього є правдою? Я твоя дочка, чи мене удочерили законним шляхом? А, можливо, існує і третій варіант? — на очах у дівчини заблищали сльози.
Пані Ритмюллер гнівно скинула вгору брови:
— На що ти натякаєш?
— На те… — Шарлотта схлипнула, — що ти інсценувала вагітність, а мене купила за гроші, неначе річ, у якоїсь зубожілої до краю жебрачки. Це інколи трапляється в суспільстві, де люди мають достатньо грошей і влади. — Вона втерла очі.
Жінка голосно зітхнула.
— Це неймовірно! Я не дозволю висувати мені такі страшні звинувачення! А надто в присутності представника влади й мого брата. — Вона вихопила годинника з рук сторопілого нареченого й запхнула йому до жилетної кишені. — Годі вже з мене, оце й усе, що я тобі скажу! Ти ще пошкодуєш про те, що наважилася шпигувати за моєю спиною. Я тобі цього не подарую, любенька фрейлейн! А тепер притьмом збирай речі й гайда звідси!
Шарлотта високо підняла голову. Зціпивши зуби й ледве стримуючись, щоб не заридати, вона промовила:
— Нікуди я з тобою не поїду!
Пані Ритмюллер скочила на ноги, її шовкова сукня загрозливо шелеснула:
— Хочеш війни? Чудово! Тоді доведеться застосувати силу. Пане жандарм, будьте ласкаві, проведіть мою дочку до ландо. А я тим часом зберу її речі.
Поліцейський вдягнув кашкета й розгладив вуса.
— Мені дуже шкода, фрау Ритмюллер. Я не суддя, але документи і заява фрейлейн Шарлотти дають підстави сумніватися в тому, що вона ваша дочка. Єдине, що я можу вам порадити: зверніться до суду і з його допомогою проясніть усі ваші сімейні справи. Більше я нічим не можу бути вам корисний. На мене чекають невідкладні справи. — Доторкнувшись двома пальцями до кашкета, жандарм покинув вітальню, при цьому Оскару здалося, що він відверто нудився цією розмовою і дуже радий вшитися звідси.
Пані Ритмюллер провела поліцейського сердитим поглядом. Хай там як, а вона розуміла, що програла. І все ж таки, перш ніж піти, вона зупинилася й кинула на Шарлотту роздратований погляд.
— Це твоє остаточне рішення?
— Так. Я залишаюся тут.
Жінка схопила нареченого під руку.
— Ходімо звідси, Бернхарде!
З цими словами вона гордовито попростувала до дверей. Усі, хто був присутній при цій сцені, дочекалися, поки ландо від’їде від під’їзду, а потім обернулися до Шарлотти. Гумбольдт ошелешено застиг на місці, не в змозі вимовити й слова. Оскар теж розгубився.
— Це правда? — нарешті, запитав учений.
— До останнього слова, — відповіла дівчина. — Я хотіла розповісти вам усе це в спокійній обстановці, аж тут припхалася… ця дама, й мені довелося діяти більш енергійно. Шкода, що все так вийшло.
— Нема про що шкодувати, — Еліза взяла її руку й погладила. — Так набагато краще, ніж весь час носити в собі цю таємницю. Бідолашна дівчинко! Адже ти знала про це під час усієї нашої подорожі! Як, мабуть, важко, коли ні з ким не можна поділитися своєю таємницею.
— Мій батько помер два роки тому… — ледве ворушачи губами, промовила Шарлотта й розридалася. Оскару боляче було бачити її такою, як зараз. — А тепер у мене й матері більше немає. Моя поява на світ — суцільна брехня та фальш. Тепер я почуваюся ще гірше, ніж колись Оскар: ані батька, ані матері, ані сім’ї.
Оскару страшенно хотілося обійняти й утішити її, та він не наважувався.
Гумбольдт схрестив руки на широких грудях.
— Ні матері, ні батька — це, можливо, й так, — промовив він. — Проте стосовно сім’ї ти помиляєшся. Ми — твоя сім’я, і ніщо в світі це не може змінити.
Шарлотта втерла сльози.
— Виходить, я можу залишитися?
— Що за безглузде запитання, дівчинко? Звісно! Що ж ми робитимемо без такого талановитого дослідника?
На обличчі дівчини з’явилася вимучена посмішка.
— Дякую тобі, — вона поцілувала Гумбольдта в щоку.
— Але ж це цілком природно, чи не так? Адже ми всі разом, неначе пальці на руці! — і він ніяково прокашлявся.
— Я розберуся з Марією, присягаюся. Ще два-три дні, й усе з’ясується. А поки що радітиму з того, що в мене є, — вона покосилася на Оскара. — Залишилося тільки одне.
— Що ти маєш на увазі?
Шарлотта підійшла до юнака, обхопила його руками за шию і поцілувала.
Просто в губи.
У Оскара земля захиталася під ногами, а потім він відчув, ніби злітає все вище й вище в небо.
Томас Тімайєр — німецький письменник, художник і дизайнер — народився в 1963 році. Він вивчав живопис і геологію в Кельні, багато років працював у галузі книжкової графіки та дизайну для таких крупних європейських і американських видавництв, як «Харпер енд Коллінз», «Рендом Хаус», «Гейне», «Арена» та інших. Оформлені Тімайєром дитячі книжки та настільні ігри неодноразово завойовували престижні німецькі й міжнародні премії.
