Скляне прокляття - Томас Тімайєр

мужність. Заради цього він навіть вивчив кілька слів догонською мовою і старанно промовляв їх, щоб усі його зрозуміли. Люди сміялися, співали, плакали, обмінювалися подарунками. Минуло чимало часу, перш ніж Гумбольдт, Оскар, Шарлотта й Еліза постали перед Убіре і Йатиме.

— Мої любі друзі, — почав учений. — Я не можу довго говорити. Прощатися з вами мені дуже важко. Знайте ж, що для мене було великою честю вважатися вашим гостем і другом, тому плекаю надію, що ми з вами колись іще побачимося. Небезпека минула, ворожих прибульців знищено, і вашій країні більше ніщо не загрожує. Проте перед вами лежить іще довгий і тернистий шлях. Вашому народу належить звільнитися від облудних привидів минувшини й полинути у сповнене надій майбуття. Я впевнений, що на вас чекають великі успіхи, адже саме ви — мудра старість і талановита юність — і далі стоятимете на чолі свого народу. Щасти вам, друзі мої, і згадуйте інколи про «людей із неба».

— Так воно й буде, — відповіла Йатиме. — А ви станете частиною наших переказів, і батьки розповідатимуть дітям про захмарних вершників, що з’явились, аби врятувати їх від Скляного прокляття. Ось ми стоїмо тут і розмовляємо, а легенда тим часом починає жити власним життям. Нехай не покинуть вас наші боги!

Гумбольдт склав руки на грудях і вклонився, Еліза, Шарлотта й Оскар і собі зробили так само.

— Дякую за все і прощавайте!

Із цими словами він схопив Вілму на руки й почав підійматися мотузяною драбиною. Ківі борсалася й сердито пищала, ніби не хотіла розлучатися зі своїм новим приятелем Джабо. Слідом почали видиратися вгору Шарлотта з Оскаром. Еліза трохи забарилася. Вона підійшла до Йатиме й узяла її за руку.

— Прощавай, маленька жрице, — сказала вона. — Нехай береже тебе Великий Змій Дамбала!

Вона поцілувала дівчинку і теж піднялася на палубу. Мотузяний трап прибрали, й «Пачакутек» почав неквапливо підійматися до неба.

Коли обличчя мандрівників, які дивилися вниз, перетворилися на невиразні світлі точки, почувся стриманий гуркіт моторів. Догони на землі замахали руками, й небесне чудовисько попливло на північ, зникаючи в серпанку спекотного африканського полудня.

67

Берлін, березень 1894 року

Будинок здавався покинутим. Двері було замкнено, віконниці зачинено. Садок дивився пусткою — дерева й чагарники вздовж доріжок не доглянуті. З будинку не долинало ані звуку. Поки кучер вивантажував їхні речі, Оскар устиг розглянутися.

— Що тут сталося? — пробурмотів він, простуючи до дверей усипаною гравієм доріжкою. — Таке враження, ніби всі виїхали кудись.

— Так, схоже, що вже кілька тижнів поспіль тут нікого не було, — додала Шарлотта.

Еліза торкнулася пальцями до гравію:

— Я відчуваю, що в будинку хтось є. До того ж, цей слід на доріжці залишено не більше як два дні тому.

Гумбольдт приклав долоні до рота й гукнув:

— Агов! Чи є хтось удома? Це ми, Карл Фрідріх, Еліза, Шарлотта й Оскар. Ми повернулися!

Усі застигли в очікуванні. Раптом замок на парадних дверях клацнув, і ручка опустилася вниз. Двері трохи прочинилися, й у шпарину визирнули два великі ока. Потім з’явилося юне личко: веснянки, руде волосся, задерикуватий носик.

— Лєно! — вигукнув Оскар.

Двері широко відчинилися. З них вискочило дівча й кинулося просто до нього в обійми. Якби хлопець не підготувався до цього, то гепнувся б на землю.

— Що тут сталося? — запитав він. — Чому вдень ніхто не виходить надвір? Навіщо ви зачинилися?

— Ой, усе це через ту жахливу даму, — відповіла Лєна. — Вона приходила до нас уже чотири, а, може, й п’ять разів. І щоразу, йдучи, загрожує, що повернеться з поліцією.

— Дама? — спохмурнів Гумбольдт. — Яка ще дама?

Лєна покосилася на Шарлотту.

— Вона стверджує, що вона твоя мати. Це просто жахіття якесь, а не жінка!

— Моя мати? — Шарлотта пополотніла. — А вона не казала, чого хоче?

У відповідь дівчинка похитала головою.

— Ні. Але сказала, що повернеться. Сьогодні, рівно о четвертій. І цього разу з нею буде жандарм.

Оскар здивовано подивився на Шарлотту. Дівчина розгублено глянула на годинника й промовила:

— О четвертій? Отже, я маю ще три години. Цілком достатньо, якщо поквапитися. — Дівчина скинула вгору підборіддя. — Ти дозволиш мені, дядьку, поки що залишити вас наодинці з нашими численними валізами?

— Що ти хочеш робити?

— Мені необхідно з’їздити до міста. Кучер мене відвезе.

— Навіщо?

— Не можу зараз сказати. Але це дуже важливо, повір. І, будь ласка, не кажи «ні»!

Учений здвигнув плечима.

— Ну гаразд, якщо без цього не обійтися. Ми й без тебе впораємося. Тільки ж, гляди, не запізнюйся. Ти ж уявляєш собі, що тут може влаштувати твоя матуся, якщо їй доведеться чекати?

— Саме тому я і маю поквапитися.

Із цими словами Шарлотта знову сіла в екіпаж. Оскар притримав дверцята:

— Тобі не потрібна компанія? Ми могли б з’їздити вдвох.

Дівчина нагородила його своєю найбільш світлосяйною посмішкою.

— Ні, дякую красно! Існують речі, які жінкам доводиться робити без чоловіків. Але я постараюся швидко повернутися, і з хорошими новинами. Тримай за мене схрещені пальці, щоб усі справи вдало завершилися.

Клацнув батіг — і коні помчали до міста.

Гумбольдт провів очима екіпаж:

— Що ж, можливо, так і справді краще? А зараз — до справи! Лєно, мерщій поклич усіх своїх! Треба позаносити валізи, відкрити віконниці й приготувати чай. Швидше, швидше! У нас іще безліч справ!