Страта - Марина та Сергій Дяченко

Потекли сльози. Просто водномить ринули, накопичені за тривалий час.

Отже, верховний Тлумач хоче мене допитати... для чого? Щоб встановити... міру моєї провини?

«Я всього лише лицар, Ірено...»

Невже цей указ видано... щоб Анджей знайшов її?

Він чекав? Чекав, що вона прийде?!

Темний силует поворухнувся. Що вона викликала у колишнього чоловіка? Співчуття? Гидливість? Замішання?

— Навіщо ти це зробив? — сказала вона пошепки. (Якщо сторонній свідок і почує її — може, спише ці дивні слова на безглуздий лепет переляканої жінки...)

— Ти боїшся кари чи хочеш отримати винагороду? — чоловік у темряві підвищив голос, й Ірена завмерла, гарячі сльози на її обличчі враз висохли.

ТОЙ голос чи...

«Анджею, це ти чи не ти?!»

Чоловік у темряві чекав відповіді. Їй здавалося: ще трохи — і вона розгледить риси обличчя...

Мовчати далі було вже неможливо.

— А що ви думаєте про смертну кару? — самі собою прошепотіли її губи.

Ніби пароль.

Темний силует завагався — і відступив кудись у чорне провалля.

Вже віддаляючись, верховний Тлумач на мить потрапив у відблиск смолоскипа. Й Ірена побачила його обличчя...

...Раніше будинок належав місцевому багатієві. Власне кажучи, це був не єдиний його будинок; якогось пречудового дня багатій відчув: прийшла пора жертвувати, причому в особливо великих розмірах. Нічого дивного в цьому не було, бо статки свої він накопичив, м’яко кажучи, не зовсім людинолюбно. Себто багатій був розбійницьким отаманом, і для відшкодування вже здійснених і майбутніх злочинів були потрібні все нові, все значніші, добрі справи...

Багатий розбійник пожертвував знедоленим свій найкращий будинок у передмісті, і на терезах Провидіння знову встановилася рівновага. Незважаючи на хабарі, що стягував розбійник із вуличних торговців, задушеного зашморгом конкурента і розграбовану купецьку валку.

Про все це Ірена дізналася значно пізніше. А поки що її привели — ослаблу й покірну, на широке подвір’я за височезним парканом, та ще й приземистим внутрішнім, причому по вузькому коридору між двома парканами туди й сюди бродили пси тієї ж породи, що і теля-Сенсей...

Світало... Ніч проминула в темному закутку палацу Тлумачів. Ірені так і не пояснили, в чому її провина. Сусідом її виявився недолугий підліток років шістнадцяти. З розмов слуг, які перетворилися й на стражників, вона зробила висновок, що з-поміж натовпу, який протікав, як пісок, крізь пальці Тлумачів, божевільні зовсім не були рідкістю...

Вона дивилася перед собою, але бачила не паркан, не купу дров і не розсохлу бочку посеред двору. Перед нею стояло обличчя верховного Тлумача — таке, яким вона його побачила в останню мить їхньої зустрічі...

Тоді, тієї миті, їй здалося, що вона ВПІЗНАЛА його, і колишній чоловік, моделятор, справді схибнувся. Отой Тлумач до останньої волосинки не грав роль — він вріс у неї по самісіньке горло...

Ці кілька хвилин були найстрашнішими.

Потім (її вже взяли під лікті, вели коридорами) пам’ять послужливо повернула картинку, і, знову вдивляючись в оте обличчя, вона мало не застогнала від полегшення.

Верховний Тлумач ніколи не був Анджеєм Кромаром. Він був найбільшою, найтаємничішою постаттю, але — усього лише лялькою в цьому іграшковому світі. І якщо він і бажав допитати під Високим Дахом Ірену Хміль — то аж ніяк не як колишню дружину...

Ймовірно, на нього, як і на лицаря Река, велике враження справило оповідання «Про розкаяного».

...Рек, імовірно, хвилюється. І, скоріше за все, вже ніколи її не дочекається... Хоча хто знає... Ось якби верховний Тлумач упізнав у бідолашній жінці «авторку Хміль» — справа обернулася б дійсно кепсько. Ірена скривилася. Ну й діла — від неї вимагають (можливо, за втручанням ката) пояснень щодо «розкаяного» — а вона, яка буцімто написала це оповідання, так і не спромоглася прочитати його!..

Але верховний Тлумач не впізнав її. Він просто сприйняв її за божевільну.

Чекати довелося довго. У кутку двору двоє худезних чоловіків качали насосом воду, причому один явно сачкував, працюючи впівсили, а другий сумлінно надривався, відкопиливши слиняву губу... (Ймовірно, ледачому слід чекати покарання від Провидіння, а другому, навпаки, нагороди...)

А може, на території притулку для божевільних закони Провидіння діють якось по-іншому?

Ірена сиділа на дерев’яній колоді. Недоумкуватий хлопчина блукав поруч, підбирав щось на землі, розглядав, нюхав і пробував на зуб. Ірена намагалася не дивитись у його бік.

...Що було в тому оповіданні? Адже люди палили дорогий папір, страхаючись зберігати написаний на ньому текст?

Десь півтори години очікування... Новоприбулих провели досередини будинку. Ірена була вражена: колишнє багатство було ретельно знято зі стін разом із дубовими панелями, шовковими гобеленами і бронзовими світильниками. Голі стіни від підлоги до стелі, груба дощана підлога (мабуть, щоби божевільні нічого ненароком не попсували).

Проте кімната, куди їх, врешті-решт, привели, зберегла сліди колишньої розкоші. У кімнаті сидів невисокий сивий дідок із червоними прожилками на носі — він вилаяв слуг, які привели «божевільних» не в оглядову, як було велено, а безпосередньо до кабінету...

Хлопчина, Іренин супутник, щулився і втягував голову в плечі. Оглядова виявилася похмурим приміщенням із