Чорнильна смерть - Корнелія Функе

Миршавець опустив голову, проте Орфей помітив його сповнений ненависті погляд.

— Звісна річ, — якомога нижче вклонився Орфей.

Змієголов спустився з трону й, важко сапаючи, зупинився перед ним.

— Оцінюючи книжки, ти мусиш зважати, що книжки, які проілюстрував Бальбулюс, зросли в ціні! — заявив він. — Зрештою, без руки він уже не створить ніяких нових праць, і тому ті, які є, набувають, без сумніву, вартості, правда?

Орфей знову притлумив судомні скорочення, коли сморідний віддих ударив йому в обличчя, але таки спромігся зачудовано розсміятися:

— Які мудрі слова, ваша високосте! — вигукнув він. — Яка досконала кара. Чи смію я запитати вас, яке покарання ви запланували для Сойки? Може, було б розважливим передусім позбавити його язика, бо стільки всюди торочать про його голос.

Але Змієголов похитав головою:

— О ні. Для Сойки я придумав щось краще. Я з нього живцем здеру шкуру і зроблю з неї пергамент. Він ще зможе кричати, еге ж?

— Авжеж! — похвалив Орфей. — Таке покарання чудово пасує для палітурника! Чи можна запропонувати, щоб я на цьому цілком особливому пергаменті написав засторогу вашим ворогам і вивісив її на ринку? Я залюбки доберу вам для неї найпідхожіші слова. Адже моє мистецтво вимагає дуже вправно володіти словом.

— Бачу, ти наділений багатьма талантами, — зачудовано глянув на нього Змієголов.

Ну ж бо, Орфею. Навіть якщо ти знайдеш у бібліотеці пісні Феноліо, ту єдину книжку ти не заміниш нічим. Розкажи їм про «Чорнильне серце»!

— Високосте, запевняю вас: усі мої таланти належать вам! — промимрив він. — Але для більшої довершеності у своєму мистецтві я потребую однієї речі, яку в мене вкрали.

— Справді? І якої?

— Книжки, ласкавий пане! В мене її вкрав Вогнеходець, але, думаю, він діяв за Сойчиним дорученням. Він безперечно знає, де вона. Якщо ви запитаєте його і про неї, тільки-но він потрапить до ваших рук…

— Книжки? Може, Сойка й тобі оправив якусь книжку?

— О ні. Ні! — зневажливо махнув рукою Орфей. — До цієї книжки він рук не докладав. Сила цієї книжки не залежить ні від якого палітурника. В ній є слова, які надають їй сили. З її словами, ласкавий пане, можна заново відтворити цей світ і підпорядкувати кожну істоту в ньому своїм намірам.

— Справді? Дерева родитимуть срібні плоди? Може назавжди запанувати ніч, якщо я захочу?

Як він дивився на нього — мов удав на кролика. Орфею, жодного хибного слова!

— О так, — ревно кивнув головою Орфей. — Вашому своякові я з цією книжкою створив єдинорога. І коротуна.

Змієголов глузливо подивився на Миршавця:

— Авжеж, це цілком відповідає бажанням мого дорогого свояка. Мої бажання трохи інші.

Змієголов задоволено глянув на Орфея. Він вочевидь збагнув, що в них у грудях б’ється однакове серце, чорне від мстивості й марнославства, закохане у власні хитрощі і сповнене зневаги до тих, чиє серце надихають інші почуття. О так, Орфей знав, що в нього на серці, й боявся тільки одного — що запалені очі розкриють і те, що він ховав навіть від себе самого: заздрість невинності інших, тужливе прагнення мати незаплямоване серце.

— А як з моєю гнилою плоттю? — Змієголов провів напухлими пальцями по обличчю. — Чи можеш ти і її зцілити тією книжкою, а чи мені й далі потрібний Сойка?

Орфей здригнувся.

— Ох, я побачу… тут я не певен.

Змієголов скривив уста, набубнявіла плоть повік майже закривала його чорні ящірчині очі.

— А ти досить тямущий, щоб не обіцяти того, чого не зможеш виконати. Що ж, я ще повернуся до інших твоїх обіцянок і дам тобі нагоду запитати Сойку про вкрадену в тебе книжку.

— Дякую вам, ласкавий пане! — схилив голову Орфей. Ох, усе йде гаразд. Якнайкраще!..

— Високосте! — Миршавець збіг униз східцями трону. Його голос скидався на качиний крякіт, і Орфей уявив собі, як замість вепра або єдинорога вулицями Омбри пронесуть як мисливський трофей самого Миршавця з закривавленою й запорошеною сріблистою перукою. Але порівняно з єдинорогом це видовище геть жалюгідне.

Орфей швидко перезирнувся зі Змієголовом, і на одну мить йому здалося, ніби вони бачать ту саму картину.

— Вам треба тепер спочити, — проказав Миршавець із вочевидь перебільшеною турботою в голосі. — Ви були в довгій подорожі, а тепер на вас чекає ще одна.

— Спочити? Як я можу спочити після того, як ти і Свистун випустили чоловіка, що перетворив мене на шматок гнилого м’яса? Моя шкіра горить вогнем. Мої кістки мов крижані. Очі печуть мені так, ніби кожен промінчик світла штрикає туди голкою. Я спочину тільки тоді, коли клята книжка вже не отруюватиме мене, а той, хто оправив її, сконає. Щоночі, свояче, я малюю в уяві його муки, — запитай про це свою сестру, — щоночі я не можу заснути, ходжу та уявляю собі, як він скімлить, кричить і благає про швидку смерть, але я наготую йому стільки мук, скільки сторінок у тій убивчій книжці. Він проклинатиме її частіше, ніж я, і збагне дуже скоро, що спідниця моєї доньки анітрохи не захищає від Змієголова!

Срібного князя знову струснув хрипкий кашель, і на мить розпухлі долоні вчепилися в Орфеєву руку. Їхня плоть була біла, мов дохла риба. «Мабуть, і смердить так само, — подумав Орфей. — А проте він і досі господар сюжету».

— Діду! — хлопчик так раптово виринув з пітьми, наче весь час стояв у тіні. На його коротеньких ручках височів стос книжок.

— Якопо! — Змієголов обернувся так несподівано, що онук мов прикипів до підлоги. — Як часто тобі треба казати, що навіть принц не заходить до тронної зали, не доповівши через слуг про свій прихід?

— Я був тут раніше, ніж ви! — Якопо задер підборіддя і притис книжки до грудей, наче вони могли захистити від дідового гніву. — Я часто читаю тут, за статуєю свого прапрадіда. — Малий показав на статую дуже огрядного чоловіка, що стояла між колонами.

— У пітьмі?

— Людина бачить картини, що їх слова малюють їй у голові, краще в пітьмі. Крім того, Ворон дав мені оце. — Хлопчик простяг руку й подав дідові кілька полінець.

Змієголов зморщив чоло й нахилився до онука:

— Поки я тут, не читай у тронній залі. Навіть голову у двері не пхай. Сиди у своїй кімнаті, або я звелю замкнути тебе, як Туліо, з собаками, зрозумів? Присягаюся гербом свого дому, ти дедалі більше стаєш схожий на свого батька. Може, ти бодай волосся собі обріжеш?

Якопо витримував погляд почервонілих очей навдивовижу довго, але зрештою опустив голову,