Чорнильна смерть - Корнелія Функе
Водяві Миршавцеві очі розширилися від захвату.
— Пегаса! — зітхнув він, нетерпляче підкликаючи до себе одного вартового. — Ох, це казкова річ. Я забезпечу аудієнцію, але дам тобі одну пораду. — Він стишив голос до шепоту: — Не підходь до мого свояка надто близько. Від запаху, яким тхне від нього, вже здохли два мої пси!
Змієголов змусив Орфея чекати понад годину. Час тягнувся так нестерпно повільно, що він не пригадував, щоб чекання коли-небудь так виснажувало. Миршавець розпитував його про дальші можливі мисливські трофеї, і він пообіцяв василіска й шестилапого лева, а його розум тим часом готував потрібні слова для Срібного князя. Жодне не повинно бути хибним. Зрештою господар Сутінкового замку уславився своєю кмітливістю не менше, ніж жорстокістю. Так, Орфей багато міркував після Мортолиного візиту й завжди доходив одного висновку: тільки поряд зі Змієголовом він зможе справдити свої мрії про вплив і багатство. Срібний князь — безперечно наймогутніший гравець у цьому світі, дарма що гниє живцем. З його допомогою він, можливо, знову дістане книжку, що перетворювала цей світ на таку дивовижну іграшку, поки її не вкрав Вогнерукий. Не кажучи вже про іншу книжку, яка дасть її власникові змогу гратися з цим світом цілу вічність…
«Орфею, який ти знову скромний! — шепотів він собі, коли ця думка вперше зринула в його голові. — Дві книжки — це все, чого ти прагнеш! Лише дві книжки, одна з них навіть складається з чистих сторінок, а її стан нікудишній!»
Ох, яким могло б бути його життя! Орфей Усемогутній, Орфей Безсмертний, герой світу, який він любив ще змалку!
— Він іде! Вклонися! — Миршавець так похапцем підскочив, що перука сповзла йому на похиле чоло, а Орфей повернувся з царства своїх дивовижних мрій.
Читач насправді не бачить героїв роману. Він відчуває їх. Орфей з’ясував це вперше тоді, коли, мабуть, не мавши й одинадцяти років, спробував описати і навіть намалювати героїв своїх улюблених книжок. Коли з пітьми до нього підійшов Змієголов, його опанували точнісінько ті самі почуття, як і тоді, коли він уперше ознайомився з книжкою Феноліо: страх, подив, зло, що огортало Срібного князя, мов чорне сяєво, повнота влади, що забивала дух. Проте Орфей уявляв собі Срібного князя набагато вищим. І, звичайно, слова Феноліо нічого не сповіщали про спустошене обличчя, білу набряклу плоть і набряклі руки. Кожен крок, здається, завдавав йому мук. Очі під важкими повіками підпливли кров’ю і сльозилися навіть від тьмяних вогників свічок, а сморід, який ширився від його роздутого тіла, виповнив Орфея розпачливим бажанням заткнути собі рота і носа.
Змієголов, важко сапаючи, пройшов повз Орфея, навіть не глянувши на нього. Тільки сівши на трон, він звів свої почервонілі очі на відвідувача. Очі ящірки, як описав їх Феноліо. Тепер це вже були запалені щілини під набряклими повіками, а червоні самоцвіти, що їх носив Змієголов на обох крилах носа, сиділи глибоко, мов цвяхи, забиті в білу плоть.
— Ти хочеш розповісти мені щось про мою доньку і Сойку? — Після кожного другого слова Змієголов мусив хапати повітря, тому його голос звучав не дуже грізно. — Що саме? Що Віоланта любить владу не менше, ніж я, і тому вкрала його в мене? Ти це мені хочеш розповісти? Тоді попрощайся зі своїм язиком, бо я накажу вирвати його: адже мені дуже не подобається, коли марнують мій час, дарма що я маю його безкінечно багато.
Вирвати язик… Орфей ковтнув грудку в горлі. Ні, ця думка аж ніяк не добра, але його язик поки що на місці. Хоча сморід, поширюваний від трону, майже не давав говорити.
— Ласкавий пане, мій язик може стати вам у великій пригоді, — мовив він, насилу стримуючи судомні скорочення шлунку. — Але вам, звичайно, вільно вирвати його коли завгодно.
Змієголов скривив рот у лихому посміху. Біль гарно увиразнив лінію його вуст:
— Яка спокуслива пропозиція! Бачу, ти поважно сприймаєш мої слова. Гаразд, що ти маєш сказати?
Завісу піднято, Орфею! Ступай, твій вихід!
— Ваша донька Віоланта, — Орфей зробив паузу, щоб назване ім’я виповнило своїм звучанням залу, надавши значущості наступним словам, — хоче не тільки трон Омбри, а й ваш. Тому вона планує вбити вас.
Миршавець схопився за груди, наче хотів спростувати брехню, ніби в нього там замість серця мертва куріпка. Але Змієголов і далі дивився на Орфея запаленими очима.
— Твій язик у великій небезпеці, — мовив він. — Віоланта не здатна вбити мене. Невже ти забув?
Орфей відчув, як по носі йому збігає піт. Позаду Змієголова потріскував вогонь, немов гукаючи Вогнерукого. Хай йому біс, як страшно, але хіба не боявся він завжди? Подивись йому просто у вічі, Орфею, і покладись на свій голос!
Ті очі були страхітливі. Вони здирали йому шкіру з обличчя. Роздуті пальці лежали на бильцях, мов шматки мертвої плоті.
— Ох, вона все-таки здатна. Якщо Сойка скаже їй три слова, — заперечив він і справді напрочуд спокійним голосом. Добре, дуже добре, Орфею!
— Ах, три слова… Ти теж чув про них. Що ж, маєш слушність. Вона може тортурами видобути їх із нього. Хоча, думаю, він мовчатиме дуже довго… крім того, він завжди може сказати не ті слова.
— Вашій доньці не треба завдавати Сойці тортур. Вона у змові з ним.
Отак!
Спотворене мукою обличчя Срібного князя засвідчило, що таке і справді ще не спадало йому на думку. Ох, ця гра цікава. Це була саме та роль, яку він прагнув грати. Як мухи на липучку, невдовзі вони всі приклеяться до його хитрого язика.
Змієголов мовчав страхітливо довго.
— Цікаво, — промовив він нарешті. — Віолантина мати полюбляла шпільманів. Розбійник теж безперечно сподобався б їй. Але Віоланта не така, як її мати. Вона така, як я. Навіть коли не хоче чути про це.
— Ох, ваша високосте, не сумнівайтеся в цьому! — Орфей додав до свого голосу достатню частку приниженості. — Чому ж тоді книжковий ілюстратор цього замку, працюючи понад рік, ілюструє лише пісні про Сойку? Ваша донька продала свої прикраси, щоб мати змогу купувати йому фарби. Вона одержима цим розбійником, він панує над усіма
