Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Люк відпочивав, відкинувшись на подушки, коли я забіг до кімнати. Таця, на якій йому сервірували сніданок, стояла на невеличкому стільці біля ліжка. Я замкнув двері.
— Що трапилося, старий? На нас напали, чи що? — запитав Люк.
— Підіймайся, хутко!
Я прихопив його зброю й наблизився до ліжка. Посадив Люка, смикнувши за руку, і дав йому ціпок та меч.
— На мене тиснуть, — сказав йому, — а я не збираюся передавати тебе Рендому.
— Приємно чути.
— Але ми маємо вшиватися. Просто зараз.
— Мене це цілком влаштовує.
Опершись на ціпок, він повільно підвівся з ліжка. У холі почувся шум. Але було вже пізно. Я підніс карту до очей і сконцентрувався на ній. У двері загупали.
— Ти щось намислив, і я боюся, що це якась дурня, — гукнула Вінта крізь двері.
Я не відповів. Картинка проступала вже чіткіше.
Під потужним ударом одвірок тріснув, і замок вирвався. Люк, здається, нарешті зрозумів, що коїться, коли я схопив його за руку.
— Вперед, — сказав я.
Вінта увірвалась у кімнату, але я вже вів Люка за собою. Очі у неї горіли полум’ям, вона витягнула руки вперед, намагаючись нас затримати.
— Ти дурень! — заволала, і мені здалося, що крик цей перейшов у виття, коли її постать розтанула в райдужному сяянні, узявшись брижами.
Ми стояли на клаптику трави, і Люк, якому відібрало дух, нарешті глибоко видихнув.
— Любиш ти екстрим, друзяко, — зауважив він, а тоді роззирнувся навкруги й упізнав місцевість. Криво посміхнувся.
— Хто б міг подумати... — протягнув Люк. — Кришталева печера.
— Із власного досвіду можу сказати, — мовив я, — що плин часу тут приблизно такий, як ти замовляв.
Він кивнув, і ми помаленьку попростували до високого синього пагорба. — Там залишилася купа пайків, — додав я, — і спальник має бути на місці.
— Він знадобиться, — визнав Люк.
Йому не вистачило дихання, і він зупинився перепочити на півшляху. Я бачив, як Люк ковзнув поглядом по розкиданих кістках ліворуч од нас. Тут минули місяці відтоді, як двійко найманців, які відсунули кам’яну брилу, полягли трупом, і падлоїди добре виконали свою роботу. Люк пересмикнув плечима, ледь поточився вперед, ухопився за синю скелю. Обережно сів на камінь.
— Доведеться трохи зачекати, — сказав, — перш ніж зможу піднятися схилом, навіть із твоєю допомогою.
— Звісно. Можемо тим часом договорити. Наскільки я пригадую, ти збирався зробити мені пропозицію, від якої я не зможу відмовитись. Я мав доправити тебе у місце, таке, як це, де ти зможеш одужати швидко, якщо порівняти з тим, як плине час у Вежі. Ти ж, своєю чергою, мав поділитися зі мною життєво важливою для безпеки Амбера інформацією.
— Так, — погодився він, — але ти ще не чув продовження моєї історії. Вона стосується справи.
Я присів навпочіпки навпроти нього.
— Ти зупинився на тому, що твоя мати втекла до Вежі, там, очевидно, вскочила у рахубу і звернулася до тебе по допомогу.
— Правильно, — підтвердив Люк. — Тому я облишив свої спроби щодо Колеса-Привида й кинувся її рятувати. Зв’язався з Далтом, і він погодився взяти Вежу приступом.
— Корисно мати знайомою банду найманців, здатних будь-якої миті надати послуги, — зауважив я.
Люк дивно поглянув на мене, але я сидів з невинним виразом обличчя.
— Отже, ми провели військо Тінями й пішли штурмувати Вежу, — він продовжив. — Це нас ти мав бачити, коли був там.
Я задумливо кивнув.
— Мені здалося, що ви зуміли взяти штурмом мури. Що далі пішло не так?
— Я й досі не знаю, — відказав Люк. — Усе йшло добре. Їхня оборона сипалася, ми тиснули, і раптом Далт напав на мене. Ми деякий час билися нарізно; тоді він виринув з натовпу й атакував мене. Спочатку я подумав, що він не впізнав мене, бо ми були вкриті кіптявою та кров’ю, і гукнув йому, що це я. Але він і надалі насідав на мене. Ось чому йому вдалося мене так розмалювати. Я деякий час не завдавав ударів у відповідь, бо вважав, що це непорозуміння й він за мить побачить свою помилку.
— Гадаєш, він продався за гроші? Чи давно планував тебе вбити?
— Не хотів би так думати...
— То він діяв під закляттям?
— Можливо. Не знаю.
Дивна думка промайнула в мене.
— Він знав, що це ти вбив Каїна? — запитав я.
— Ні, я взяв собі за правило нікому не розповідати, що роблю.
— Ти мене не дуриш, бува?
Він розреготався і зробив рух, схоже, бажаючи, поплескати мене по плечі, але пересмикнувся від болю й передумав.
— Чому ти питаєш? — буркнув Люк.
— Не знаю. Просто з цікавості.
— Зрозуміло... Може, ти поможеш мені видряпатися на схил та спустися всередину, аби я подивився, що за припаси ти мені лишаєш?
— Чому б і ні? — я підвівся, допоміг звестися на ноги й Люкові. Ми пішли вгору, тримаючись правого боку, де підйом був не такий крутий. Потихеньку я дотягнув його до маківки.
Щойно ми опинилися нагорі, він кинув ціпок і зазирнув до отвору.
— Непросто буде для мене туди спуститися, — констатував. — Гадав, що ти притягнеш із комори барило, і я ступну на нього... Але тепер бачу, що глибина більша, ніж мені здавалось. От чорт! Це ж рани знову відкриються...
— Так-так... — пробурмотів я. — Зачекай. Маю ідею.
Залишивши його біля входу, я збіг схилом униз і пішов праворуч, огинаючи пагорб, доки мене закрили від Люкових очей аж два сині відроги.
Я не хотів без потреби користатися Лоґрусом у його присутності. Не бажав, аби він бачив, як і що я роблю, і не хотів, аби він розумів, на що я здатний, а на що ні. Не дуже люблю дозволяти людям дізнаватися щось про мене.
Лоґрус з’явився за моїм викликом, і я увійшов у нього, видовжив руки крізь нього. Моє побажання сформулювалось і стало метою. Я послав свою думку на пошуки... Далі, ще далі...
Мені довелося подовжувати свої руки в Лоґрусі до біса далеко. Це місце, де ми зараз, схоже, справді якась глухомань для Тіней...
Є.
Я не став смикати, а потягнув, повільно, але наполегливо. Відчув, як вона посунулася