Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Люк виразно подивився на мене, без сумніву, побоюючись, що вона захоче погомоніти зі мною наодинці саме про нього. Я сумнівався, чи варто залишати його без нагляду, навіть попри те, що всі його Козирі були у мене в кишені. Не знав точно, на що він спроможний, а його наміри для мене й узагалі були загадкою. Тому не пішов за нею.

— Може, комусь варто залишитися біля пораненого, — зауважив я.

— Нічого з ним не станеться, — сказала вона. — Тимчасом мені потрібна твоя допомога, якщо не хочу лякати слуг.

З іншого боку, може, вона хоче повідомити мені щось важливе...

Я знайшов сорочку і натягнув її, пригладив рукою волосся.

— Добре, ходімо, — сказав. — Ми ненадовго, Люку.

— Агов! — озвався він. — Подивися там, чи не знайдеться для мене ціпок абощо... чи, може, виріж мені якусь тростину...

— Ти не надто квапиш події? — застерегла Вінта.

— Ніколи не можна знати напевне, — відказав Люк.

Отже, прихопивши свій меч, я пішов за Вінтою. Коли ми спускалися сходами, мені спало на думку, що будь-хто з нас, залишившись удвох з одним із нашої трійці, зможе сказати щось про відсутнього.

Щойно ми відійшли настільки, що Люк не міг нас почути, Вінта зауважила:

— Він ризикував, звернувшись до тебе.

— Так.

— Тобто, справи у нього були кепські, якщо тільки від тебе він міг чекати допомоги.

— Погоджуюся.

— Але, гадаю, йому потрібно ще щось, окрім місця, де він може переховатися.

— Можливо.

— Якого чорта — «можливо»?! Він уже мав попросити тебе про щось.

— Може, й так.

— То попросив чи ні?

— Вінто, очевидно, ти уже розповіла мені все, чим мала намір зі мною поділитись. Я зробив так само. Ми квити. Я не мушу тобі нічого пояснювати. Якщо захочу повірити Люкові, то так і зроблю. Але я ще нічого не вирішив.

— Отже, він уже торував дорогу до тебе. Можливо, я б допомогла тобі вирішити, якби ти розповів мені, про що йдеться.

— Ні, дякую. Ти нічим не краща за нього.

— Дбаю про твою безпеку. Не розкидайся союзниками.

— Я й не розкидаюся, — відказав я. — Але якби ти забажала помислити над цим, то зрозуміла б, що я знаю Люка значно краще, ніж тебе. Мені відомо, де не можу на нього покластися, а де можу.

— Сподіваюся, ти не поставиш на кін своє життя.

Я посміхнувся.

— Ні, щодо цього я консервативний.

Ми зайшли до кухні, і там Вінта поговорила з жінкою, якої я ще не бачив, схоже, з кухаркою. Розпорядившись щодо нашого сніданку, вивела мене крізь бічні двері у патіо. Звідти вона показала на гайок трохи на схід від будинку.

— Там зможеш знайти палицю для Люка, — сказала.

— Сподіваюся, — відповів я, і ми вирушили в тому напрямку. — Отже, ти й насправді була Ґейл Лампрон, — раптом порушив я мовчання.

— Так.

— Я геть не розумію цієї чортівні зі зміною тіл.

— А я й не збираюся тобі нічого пояснювати.

— А чому, можеш сказати?

— Нє-а.

— Не можеш чи не хочеш?

— Не можу.

— Але якщо я вже дещо знаю, ти можеш мені трохи підказати?

— Можливо. Кажи.

— Коли ти була Леном Мартінесом, то стріляла в одного з нас. У кого саме?

— У Люка.

— Чому саме в нього?

— Я переконалася, що він не той... що він становить загрозу для тебе...

— ...а ти, насамперед, хотіла мене захистити, — завершив я замість неї.

— Так і було.

— Що маєш на увазі, кажучи: «Він не той...»?

— Я просто обмовилася. Дивись, он там придатне дерево.

— Надто дебеле, — хмикнув я. — Гаразд, пішли туди.

Я попрямував углиб запусту. Праворуч від мене було наче багато таких деревець, як треба.

Рухаючись крізь мереживо чітких ранкових тіней, ступаючи по вологому від роси листю, що налипало мені на чоботи, раптом праворуч від себе помітив незрозумілі відбитки... ланцюжок відбитків, що тягнувся ще далі праворуч, а там...

— Що це таке? — запитав дещо риторично, бо не вважав, що Вінта має відповідь, і попрямував до темної купи, котра зливалася з густим затінком біля підніжжя старого дерева.

Я підійшов першим. Це був один із собак Бейля, великий каштановий пес. Йому розірвали горлянку. Темна кров уже встигла запектись, і по тілу снували перші комахи. Ще правіше побачив рештки меншого собаки, з вирваними нутрощами.

Я обстежив галявинку навколо собачих тіл. У вологу землю вкарбувалися відбитки велетенських лап. Але це були не трипалі відбитки тих собакоподібних убивць, з якими мені вже доводилося стикатися. Ці скидалися на відбитки хоч і величезної, але звичайного виду собаки.

— Мабуть, саме це я чув уночі, — зауважив. — Іще подумав, що то схоже на собачі бої.

— Коли це було? — спитала вона.

— Трохи згодом після того, як ти пішла. Я вже починав засинати.

Раптом вона повелася дивно. Стала на коліна, нахилилась низько і взялася обнюхувати слід.

Коли підвелася, я побачив, що Вінта дещо здивована.

— Що ти знайшла? — запитав її.

Вона покрутила головою, дивлячись на північний схід.

— Точно не знаю, — мовила після невеличкої паузи, — але, здається, воно пішло в той бік.

Я обстежив землю в напрямку, який вказала Вінта, рухаючись уздовж ледь помітного сліду. Справді, сліди й далі тягнулися на північний схід, але за кількасот футів я їх загубив, бо гай закінчився. Довелося повернутися назад.

— Гадаю, один із псів напав на інших, — припустив я. — Нам краще знайти палицю та вирушати назад, поки наш сніданок не вистиг.

Коли ми повернулися до будинку, я дізнався, що Люкові вже віднесли їжу. Я вагався, як мені вчинити. Хотілося, прихопивши сніданок, теж піднятися нагору та приєднатися до Люка, щоби продовжити нашу з ним розмову. Але, в такому разі, Вінта піде зі мною, а в її товаристві така розмова, хоч би там як, не відбудеться. Тоді й із нею за сніданком мені також не переговорити. Тому доведеться поснідати вдвох із Вінтою, а це означатиме, що Люк перебуватиме наодинці довше, ніж я хотів.

Тому я пішов за нею, коли вона сказала: «Поїмо ось тут», — і