Приречений кохати, або Надія короля Ерланда - Ольга Обська

Лізі стала чорнішою за грозову хмару:

— Все одно щось не так.

— Ось і Ерланд так сказав. І ми почали перевіряти все ще раз, вдруге. У мене вже плями кольорові перед очима попливли, і цифри стали двоїтися. В Ерланда, імовірно, також. Тому, мабуть, він і помітив, що в одній колонці з одним числом щось не те. Наче хтось зайву цифру приписав. Подивилися ми крізь лупу — точно. І колір чорнила трохи відрізняється і нахил і манера написання.

— Далі я сам усе розповім… — голос Ерланда прозвучав так близько і так несподівано, — …своїй нареченій.

Захоплена розповіддю Марини, Надя не помітила, як він увійшов.

Серце забилося прискорено, вириваючись із грудей йому назустріч. Марину та Лізі як вітром здуло. А він сів поруч на ліжко, її монументальна скеля, її надійний незворушний непохитний король… її наречений?

Ох, що робити з цим серцем, що так несамовито тріпотить? Що робити з хвилею жару, що захлеснула з головою, з відродженою надією, що б'ється у скронях? Що робити з тим, що хочеться припасти до цих могутніх грудей, відчути його руки, що зариваються у волосся, його губи на своїх губах?

— Моя наречена, — повторив він і притягнув до себе, щоб зробити все те, чого вона так хотіла. — Моя.

Він шепотів це слово знову і знову.

— Моя, — він упивався ним.

— Моя, — розчинявся в ньому.

— Моя…