Палац Посейдона - Томас Тімайєр

гігантові руху. Його власні ноги за допомогою шкіряних ремінців було зафіксовано на парі сталевих педалей, а вище, на ділянці колін, їх обхоплювала ще одна пара ременів, з’єднаних зі стрижнями, які рухалися на шарнірах. Кожний його рух робот повторював дуже точно: якщо Оскар підіймав праву ногу, робот також її підіймав, а кожний, навіть невеликий крок Оскара перетворювався на триметровий крок величезного механізму. Було забавно керувати дроном таким чином — нібито існуєш у чужому тілі.

Крок за кроком робот пересувався нерівним дном, поступово поринаючи в пітьму безодні. Променів прожекторів вистачило метрів на тридцять, а далі чорнів непроглядний морок.

— Як ти гадаєш, яка кнопка вмикає власне освітлення дрона? — Гумбольдт розгублено втупився у панель приладів, що була всіяна безліччю різноманітних перемикачів і різнокольорових кнопок.

— Я гадаю, ось ця. — Оскар указав на середню. Вона була розташована серед кнопок, пов’язаних із зовнішніми функціями робота, про які згадував Ліванос у своїх інструкціях.

— Ти впевнений?

— Не на всі сто, але варто спробувати.

— Ну, гаразд. — Учений натиснув на світну кнопку, і тієї ж миті спалахнули два прожектори, прорізавши темряву своїми білими променями.

— Мені б ніколи не вдалося запам’ятати таку силу всякої всячини, — схвально зауважив Гумбольдт. — А тепер — кроком руш! На нас чекає пані Дарон.

Оскар заходився по черзі натискати на педалі. Давно не змащені шарніри рипіли на ходу, але працювали справно. Однак, пройшовши першу сотню метрів, він був змушений зупинитися, щоб відсапатися. Незвичні умови, важка робота і затхле повітря швидко стомлювали. Крім того, йому ніби передавався опір, що його справляло рухові робота навколишнє середовище.

— Усе гаразд, мій хлопчику? — Гумбольдт стурбовано глянув зверху вниз. — Може, нам варто помінятися місцями?

— Та ні, все нормально, — промовив Оскар, усе ще хекаючи. — Просто не вистачає навичок. Ех, якби ще й повітря тут було трохи чистішим!

— Ну, з цим я легко можу тобі допомогти. — Учений нахилився вперед і покрутив вентиль балона зі стисненим повітрям. Почулося шипіння, в обличчя Оскару вдарив свіжий струмінь.

— Тепер краще? — запитав Гумбольдт.

— Набагато, — відповів юнак і знову натиснув на педалі. — Як вам це вдалося?

— Всього лише збільшив постачання кисню. Всі прилади і обладнання робота, пов’язані з людиною, давним-давно не працювали — в них просто не було потреби. Але ми повинні радіти хоча б тому, що отримали можливість пересуватися. Нашу відсутність, певно ж, уже виявили, і там, — він указав назад — усе перекинули догори дригом.

57

Робот з екіпажем із двох людей, які розмістилися на сидіннях усередині, неквапливо брів неозорою донною рівниною. Його вогні світилися, неначе маяк штормової ночі.

Оскар відчув якусь глуху самотність. Вогні житлового купола залишилися десь далеко позаду, а Палацу Посейдона поки ще не було видно. Навколо панувала одвічна темрява. Зрідка до них наближалася якась глибоководна риба, зблискувала лускою в промені світла і знову зникала. Іноді траплялися напівпрозорі медузи та інші морські мешканці, які вважали за краще втекти, ледве дрон до них наближався. Десь удалині, ніби ланцюжок дрібних перлинок, невиразно мерехтіли вогники пневматичної дороги. Це світло було для них єдиним орієнтиром на нескінченних безмовних просторах цієї імперії мороку.

Оскар спряхмував робота вгору, уздовж схилу підводного пагорба. І поки той крокував до вершини, юнакові довелося перемістити всю свою вагу вперед, щоб не втратити рівноваги. Взагалі, робот здавався йому доволі стійким, проте, якщо керувати ним необережно, міг перекинутися. А тоді навряд чи їм вистачило б зусиль, щоб поставити на ноги важелезного велета.

Оскар подолав майже половину схилу, коли помітив за гребенем розташованого неподалік скельного пасма невиразну заграву. Його серце почало калатати. Можливо, вони вже дісталися до палацу. Але ж, якщо це так, то, виходить, вони пересуваються набагато швидше, ніж йому здавалося.

Він подвоїв свої зусилля й останні метри до верхівки пагорба подолав майже бігцем.

Нагорі йому довелося знову зупинитися й відпочити, а водночас і розглянутися довкола. Саме тут і з’ясувалося, що світло, яке він помітив, виходить не від Палацу Посейдона. До величного храму було ще досить далеко, і він не міг світитися так яскраво. Тоді що ж це за заграва, схожа на відблиски прожекторів, яка неухильно наближається до них?

Оскар глянув на Гумбольдта, ніби той міг йому щось до ладу пояснити, та вчений лише покрутив головою. Світло їхніх власних прожекторів поки що не давало змоги розрізнити деталі, тож минув деякий час, перш ніж вони побачили, як із темряви виступила велетенська фігура: пара широких пліч, довгі кінцівки, корпус заввишки з башту, який було увінчано плескатою кутастою головою з полірованої сталі.

— Боже милий, та це ж Голем! — перелякано вигукнув Оскар.

Саме цієї миті й робот-гігант помітив утікачів. Він зупинився, голова його повільно обернулася, і очі, що палали червоним світлом, утупилися в них.

У Оскара спітніло обличчя від жаху.

— Що ж тепер робити?

— Продовжуй іти, ніби ти його й не помітив, — промовив Гумбольдт. — Загалом, поводься, як звичайний автомат.

Оскар знову засовав величезними ногами свого робота, намагаючись імітувати звичайну незграбну ходу робота-охоронця. Голем, як і раніше, стояв на місці, свердлячи його поглядом, від якого в юнака холонуло поза спиною.

Крок за кроком Оскар спускався схилом. На півдорозі йому довелося обійти перешкоду — купу каміння, — і в результаті він опинився за півсотню метрів під Голема. Зблизька монстр здавався величезним. Порівняно з ним їхній робот-охоронець виглядав просто карликом. Оскар уже обминув кам’яну розсип і почав віддалятися, коли Голем скинув угору передні кінцівки й несамовито завив. Його страхітливе виття нагадувало ревіння сирени океанського лайнера.

— Він нас виявив! — вигукнув Гумбольдт. — Мерщій! — Учений обернувся і швидко глянув у маленький ілюмінатор, що був