Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Цього разу подарунки були надзвичайно гарні. Гобітенята були в такому захваті, що на якийсь час майже забули про частування. Таких іграшок вони ще ніколи не бачили — всі дуже гарні, а деякі навіть чарівні. Окремі іграшки насправді було замовлено заздалегідь, рік тому, і привезли їх аж зі самого Долу, з-під Самітної Гори, — це була справжня робота гномів.
Коли всіх гостей привітали і провели на поле, почалися пісні, танці, музика, ігри та, зрозуміло, страви і напої. Тричі накривали на столи: сніданок, чай і обід (чи вечеря). На сніданок і чай усі гості разом сідали до столу і частувались. Але їли та пили безперестанку, за столом було завжди повно народу — і так від одинадцятої до пів на сьому, аж поки не почався феєрверк.
Творцем феєрверка був Ґандалф: він не лише привіз піротехніку, а й сам усе вигадав і змайстрував; він запускав у небо снопи іскор і зливи зірок, творив огнисті картини. Також щедро роздавав петарди, хлопавки, іскромети, смолоскипи, гномівські свічки, ельфійські фонтани, ґоблінські гармати і громовики. Усі — просто надзвичайні. З віком Ґандалф удосконалив своє мистецтво.
Зграя блискітливих птахів здіймалась у небо, виспівуючи чарівними голосами. На стовбурах темного диму спалахували зелені крони дерев: їхнє листя розгорталося так блискавично, мов сама весна в одну мить, а сяйливі гілки струшували на зачудованих гобітів полум'яні квітки, що танули з солодким ароматом, мало не торкаючись задертих догори облич. На дерева фонтаном спурхували мерехтливі метелики; стовпи кольорових вогнів оберталися на орлів або на кораблі під вітрилами чи зграю лебедів; була там і багряна гроза зі золотистою зливою; і ліс сріблястих списів, які раптово бризнули в небо зі свистом, схожим на бойовий клич, і попадали в Річку з шипінням сотні розпечених змій. І насамкінець, на честь Більбо, Ґандалф приготував іще одну несподіванку, яка дуже перелякала гобітів (цього і прагнув чарівник). Усі вогні згасли. Здійнявся густий дим. Потроху він набув обрисів гори вдалині, вершина якої запалала, а потім із неї виринуло зелене та багряне полум'я. Звідти вилетів золотаво-червоний дракон, надзвичайно подібний на справжнього, тільки менший: із його пащеки бризкав вогонь, очі палали люттю; з диким ревінням він тричі пролетів над головами переляканих гобітів. У натовпі пригнулись, а дехто впав на землю долілиць. Дракон промчав як потяг-експрес, перекинувся в повітрі й зі страшенним гуркотом вибухнув над Поріччям.
— Це знак — усім до столу, — сказав Більбо.
Страх і паніка зникли в одну мить, і розпростерті долі гобіти скочили на ноги. Усіх чекала розкішна вечеря; а для рідні було накрито столи у великому шатрі з деревом. Запрошено було тільки дванадцять дюжин (гобіти також називали цю кількість «один грос», хоча ця назва не дуже пасувала до осіб) гостей, — вибирали з усіх сімей, які були ріднею Більбо та Фродо, і ще кількох найближчих друзів, як-от Ґандалфа. Було досить і молодих гобітів, котрі прийшли з дозволу батьків; гобіти не надто переймалися пізніми посиденьками своїх дітей, особливо коли випадала нагода дармово попоїсти. Щоби виростити гобітенят, потрібно чимало харчу.
Було там багато Торбинів і Мудринів, а також Туків і Брендіцапів; були різні Грабарі (родичі по бабусі Більбо Торбина) та різні Груби (родина діда Тука); і нарешті, кілька Бобронорів, Випринів, Гордостопів, Добротілів, Дударів, Лисонорів і Чересів. Дехто з них був дуже далеким родичем Більбо, а хтось, можливо, ніколи й не бував у Гобітоні, бо жив у віддаленому кутку Ширу. Не забули і про Сумоселів-Торбинів. Прийшов Отто з дружиною Лобелією. Вони недолюблювали Більбо і ненавиділи Фродо, та запрошення було так гарно виписане золотим чорнилом, що відмовити вони не змогли. Крім того, їхній кузен Більбо мав багаторічний досвід у кулінарії, і його кухня тішилася доброю славою.
Усі сто сорок четверо гостей сподівалися на добру учту, хоч і з острахом очікували на пообідню промову господаря (неминучий номер програми). Він любив приплітати таке, що він називав «поезією»; і деколи після чарки-другої згадував про безглузді пригоди своєї таємничої подорожі. Гості не розчарувались — учта вдалася на славу, правду кажучи, просто розкішний бенкет: багатий, ситний, різноманітний і тривалий. На кілька наступних тижнів торгувати продуктами в цілому районі майже припинили; та оскільки закупи Більбо вичерпали запаси більшості крамниць, пивниць і комор на декілька миль довкруги, то збитків ніхто не зазнав.
Коли всі наїлися-напилися (більш-менш), почалася Промова. Більшість товариства, однак, була в доброму гуморі, на тій чарівній стадії, яку вони називали «наповнюватися по вінця». Вони потягували улюблені напої, похрумували улюбленими смаколиками, забуваючи про всі страхи. Вони були готові слухати будь-що і кричати «будьмо» після кожної паузи.
— Дорога моя родино, — звернувся Більбо, підводячись із місця.
— Цитьте! Цитьте! Цитьте! — загукали всі, а далі повторювали хором, вочевидь, не бажаючи прислухатися до власної поради. Більбо підійшов до дерева, обвішаного ліхтариками, і став на стілець. Світло ліхтарів падало на його радісне обличчя, позолочені ґудзики сяяли на вишиваній шовковій камізельці. Тепер усі бачили його на повен зріст, однією рукою він махав у повітрі, іншу тримав у кишені штанів.
— Мої дорогі Торбини та Мудрини, — почав він ізнову, — і мої дорогі Туки та Брендіцапи, і Грабарі, і Груби, Лисонори і Дударі, Виприни, Череси, Добротіли, Бобронори та Гордостопи.
— Гордоступи! — вигукнув старенький гобіт десь із глибини шатра. Його прізвище було, звісно, Гордостоп, і недаремно: стопи у нього були великі, вельми волохаті, до того ж обидві лежали на столі.
— Гордостопи, — повторив Більбо. — Також мої дорогі Сумосели-Торбини, і вас я радий вітати в Торбиному Куті. Сьогодні мої сто одинадцяті уродини: виповнюється мені сто одинадцять!
— Сла-ава! Сла-ава! Сла-ава! Многая літа! — закричали гості й радісно
