Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Привіт! — мовив Більбо. — Я саме думав, зайдеш ти чи ні.
— Радий, що застав тебе видимим, — відповів чарівник, сідаючи у крісло, — я хотів тебе впіймати і сказати наостанок кілька слів. Гадаю, ти певен, що все пройшло прекрасно та згідно з планом?
— Так, звісно, — сказав Більбо. — Втім, той спалах був несподіваним: я сам перелякався, а що вже казати про інших. Твоя невеличка відсебенька, чи не так?
— Певно, що так. Усі ці роки ти дуже завбачливо тримав цей перстень у таємниці, й тому мені здалося, що твоїм гостям треба показати щось таке, що пояснило би твоє несподіване зникнення.
— І зіпсувало би мій жарт. Вічно ти пхаєш скрізь свого носа, — засміявся Більбо, — але тобі краще знати, — зрештою, як завжди.
— Справді так, коли я щось знаю. Але немає в мене цілковитої певності в усьому цьому. Уже близько до кінця. Ти пожартував, чим сполошив або образив більшість своїх родичів і дав цілому Ширу поживу для балачок на дев'ять або й на всі дев'яносто дев'ять днів. А чи підеш ти далі?
— Так. Я відчуваю, мені потрібен відпочинок, дуже довгий відпочинок, як я вже казав. Імовірно, постійний відпочинок: я не сподіваюся, що повернуся. Насправді я не маю наміру повертатись і вже все полагодив. Я постарів, Ґандалфе. Назовні не видно, та у глибині серця я починаю це відчувати. Добре зберігся, нема що казати! — пирхнув він. — Я чуюся таким тоненьким, розумієш, ніби розтягнутим, наче масло, розмащене на надто великому кусні хліба. Та щось тут негаразд. Мені конче потрібна переміна абощо.
Ґандалф уважно і з цікавістю подивився на нього.
— Мабуть, щось не так, — сказав він задумливо. — Зрештою, я гадаю, що твій план справді найкращий.
— Ну, хай там як, а я вирішив. Я хочу знову побачити гори, Ґандалфе, гори; а потім знайти якийсь куточок, де зможу відпочити. У тиші та спокої, без купи настирливих родичів і вервечки надокучливих відвідувачів, котрі безупину смикають за дзвінок. Хочу знайти місце, де зможу закінчити свою книжку. Я вже придумав для неї гарну кінцівку: і потім він жив щасливо до кінця своїх днів.
Ґандалф засміявся.
— Сподіваюся, так і буде. Та ніхто не читатиме твоєї книжки, хоч як її завершуй.
— О, читатимуть, у майбутньому. Фродо ось уже прочитав, навіть без кінцівки. Ти піклуватимешся про Фродо, гаразд?
— Так, звісно — пильнуватиму в обидва ока, наскільки зможу.
— Він пішов би зі мною, якби я тільки попросив. Та він уже й сам просився перед гостиною. Але насправді це не його бажання. От мені хочеться ще раз перед смертю побачити незайману природу та Гори; а він усе ще залюблений у ліси і поля, й річечки. Йому тут має бути добре. Я все йому залишаю, звісно, крім кількох дрібничок. Сподіваюся, він буде щасливим, коли навчиться самостійності. Час йому жити власним розумом.
— Усе залишаєш? — спитав Ґандалф. — Перстень також? Адже ти так вирішив, пригадуєш?
— Ну, е-е, так, напевно, — затнувся Більбо.
— Де він?
— У конверті, якщо так уже хочеш знати, — сказав Більбо роздратовано. — Ось там на каміні. Стривай! Він тут, у мене в кишені! — Він завагався. — Чи не дивно? — промимрив сам до себе. — Ну, зрештою, чому б і ні? Чому би йому там і не залишитися?
Ґандалф знову суворо глянув на Більбо, й очі його спалахнули.
— Я гадаю, Більбо, — промовив він спокійно, — його варто залишити. Не хочеш?
— Ну, і так, і ні. Коли доходить до діла, то зовсім не хочеться з ним розлучатися, можна так сказати. Та і справді, навіщо? Чого ти мене примушуєш? — запитав він, і в його зміненому, різкому голосі почулися підозра та роздратування. — Ти постійно чіпляєшся до мене за той перстень, але інші речі, які я знайшов під час подорожі, тебе ніколи не хвилювали.
— Я мусив до тебе чіплятися, — сказав Ґандалф. — Я хотів знати правду, бо це важливо. Чарівні перстені, вони, знаєш, чарівні; вони також рідкісні та цікаві. А твій перстень цікавив мене й цікавить надалі, можна сказати, як фахівця. Коли ти вже зібрався в мандри, то я маю знати, де він тепер. А ще я думаю, що в тебе він зберігався досить довго. Тобі він уже не потрібен, Більбо, — хіба би я геть помилявся.
Більбо спаленів, і очі його люто зблиснули. Добродушне обличчя озлобилося.
— А чому б і ні? — вигукнув він. — Та й узагалі, що тобі до того, що я роблю зі своїми речами? Він мій. Я його знайшов. Він до мене прийшов.
— Так, так, — сказав Ґандалф. — Але навіщо лютитися?
— Це ти мене злостиш, — відказав Більбо. — Він мій, кажу тобі. Мій власний. Мій дорогенький. Так, мій дорогесенький.
Обличчя чарівника залишалося похмурим, а очі дивились уважно, і лише короткий спалах у глибині зіниць виказав, що він здивований і навіть стривожений.
— Його вже колись так називали, — сказав Ґандалф, — іще до тебе.
— А зараз я його так називаю. І чому б і ні? Навіть якщо Ґолум казав те саме. Зараз перстень не в нього, а в мене. І я залишу його собі.
Ґандалф підвівся і суворо заговорив.
— Якщо ти це зробиш, Більбо, будеш дурнем, — мовив він. — З кожним твоїм словом це стає все очевидніше. Перстень уже занадто міцно тебе тримає. Відпусти його! І зможеш піти сам, ти будеш вільним.
— Зроблю, що захочу, піду, куди мені заманеться, — сказав Більбо вперто.
— Стривай-но, стривай-но, мій любий гобіте! — сказав Ґандалф. — Усе твоє довге життя ми були друзями, і ти мені чимось завдячуєш. Ну ж бо! Зроби, що пообіцяв: віддай його!
— Гаразд, якщо тобі самому закортіло мати мій перстень, то так і скажи! — закричав Більбо. — Але тобі він не дістанеться. Я не віддам мого дорогенького, обіцяю. — І його рука потягнулася до руків'я маленького меча.
Очі Ґандалфа спалахнули.
— Незабаром прийде і моя черга розлютитися, — сказав він. — Якщо ти ще раз це скажеш, то так і буде. Тоді ти побачиш справжнього Ґандалфа Сірого.
Він зробив крок до гобіта і, здалося, став високим і грізним; його тінь заповнила кімнатку.
Більбо приперся до стіни, важко дихаючи, рукою вхопившись за кишеню. Якусь мить вони стояли обличчям до обличчя, і повітря в кімнаті задрижало. Ґандалф не зводив очей із гобіта. Помалу кулаки Більбо розтислись, і він затремтів.
