Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— Судячи з того, як ти зараз виглядаєш, усе до того і йшло. Що трапилося?

— Невеличка прикрість із лихварем-негідником, та все вже позаду. Я давно завинив йому гроші, тож тепер повернув борг. Ми тепер розрахувалися, і квит.

— І ти хочеш, щоб я тобі повірила? А звідки тоді фінгал на твоїй пиці?.. Ох, і навіщо я в це втручаюся! Ти взагалі не слухаєш жодного мого слова. Та зараз я скажу тобі одну-єдину річ: якщо мій дядько побачить тебе таким, як тепер, він негайно викине тебе зі свого дому. Хіба він не заборонив тобі зустрічатися з цими людьми?

— Ти нічого не розумієш, — насупився Оскар. — Мої друзі для мене — більше, ніж родина. Я не можу розпочати нове життя і закреслити старе, ніби його ніколи не було. Я неодмінно мав побачитися з ними. Мені дуже шкода, що не завжди вдається поводитися так, як годиться…

— Хіба ж я це мала на увазі? Я просто хвилююся за тебе!

Це йому тільки здалося, чи справді дівчина зашарілася?

Шарлотта тим часом різко змінила тему:

— Та це нічого не означає, тому що проблема залишаться проблемою. Дядечко хоче, щоб ми обоє спустилися вниз. У нього відвідувачі, й він наполягає, щоб ми з ними познайомилися. Господи, і як ти собі це уявляєш?

Вона обвела поглядом кімнату і раптом вигукнула:

— У мене ідея! Зажди-но, я зараз повернуся!

Дівчина зникла за дверима. Оскар чув, як вона підіймається до своєї кімнати, що була розташована на другому поверсі, її швидкі кроки та гуркіт шухляд, які вона пересувала по кімнаті. Те, що Шарлотта турбується про нього, викликало в нього дивне, але приємне відчуття. Воно виникало в нього й раніше, під час експедиції до Перу, однак він не дозволяв йому перетворитися на дещо більше.

Нарешті Шарлотта повернулася і знову щільно зачинила двері.

— Підводься, — скомандувала вона, — і сідай ближче до світла. Я за кілька хвилин зроблю з тебе красунчика.

Оскар недовірливо подивився на те, що дівчина тримала в руках.

— Косметика? — запитав він.

— Саме так. Звичайна пудра. Треба ж хоч якось замаскувати цей жахливий синець.

Вона простягнула йому кишенькове дзеркальце. Те, що Оскар побачив у ньому, примусило його злякано відсахнутися. Вся його ліва щока була густо-синьою з фіолетовим краєм. Приблизно так він виглядав би, якби гепнувся обличчям у чорничний пиріг. Від переляку він сів на стілець. Можливо, варто було б попросити, щоб над умивальником закріпили бодай якесь люстерко?

Тим часом Шарлотта без зайвих балачок заходилася обробляти його пензликами та ватяними тампонами. Раніше він нізащо не погодився б на таку надзвичайну процедуру, але тепер, схоже, нічого не вдієш. А за хвильку-другу йому це навіть почало подобатися. Дівчина все робила спритно і майстерно, і Оскар насолоджувався тим, що вона так близько від нього. Легкий запах лаванди лоскотав йому ніздрі. Цікаво, це парфуми чи Шарлотта сама так пахне?

Йому страшенно хотілося сказати щось приємне, проте нічого путнього на думку не спадало. Може, це й смішно, та поряд із нею Оскар завжди трохи ніяковів і сам дивувався з цього, адже у своєму середовищі він був знаний як справжній Казанова. Очевидно, вся справа полягала в тому, що Шарлотта надто розумна й бачить його наскрізь. Що б там не було, а біля неї він почувався зовсім не так, як із іншими дівчатами.

За п’ять хвилин Шарлотта скінчила роботу.

— Я гадаю, вийшло непогано.

Вона знову простягнула йому дзеркальце. Оскар подивився на себе з боків: і справді чудово! Крім легкого набряку, нічого не помітно. Він хотів було подякувати Шарлотті, та вона прибрала дзеркальце до кишені й суворо сказала:

— Нам ніколи розводити теревені. Гумбольдт уже чекає. Взувай швиденько черевики й біжи вниз.

Двері до бібліотеки були широко відчинені. Оскар нервово пригладив волосся й переступив поріг приміщення.

— Ну, нарешті! — вигукнув учений. — Скільки можна чекати на тебе!.. Пане Нікомедес, дозвольте вам представити моїх вірних супутників. Це Еліза Моліна, моя племінниця Шарлотта і мій слуга Оскар. І, звісно ж, Вілма, котра також брала участь у нашій експедиції до Південної Америки й надала нам чимало справді безцінних послуг.

(У кошику під столом сиділа ківі, уважно спостерігаючи за всім, що діється). Гумбольдт узяв банку з кормом і кинув пташці маленький шматочок ласощів. Тваринка пожадливо проковтнула частування.

— Дуже радий. — Нікомедес гаряче потиснув руки всім, за винятком Вілми. — Досить незвичайний склад для дослідницької експедиції, проте й ми живемо в незвичайний час.

— Цілком згодний із вами, — підхопив Гумбольдт.

— У вас дивовижне зібрання географічних карт, — похвалив Нікомедес. — Ваші атласи — як старовинні, так і новітні, — чудової якості. Можна глянути?

— Так-так, прошу.

Судновласник зняв із полиці одну з книжок, погортав і акуратно повернув на місце.

— Судячи з ваших імен, здогадуюся, що ви, панове, обидва з Греції? — запитав Гумбольдт.

— Ми з капітаном Фогіацисом із Афін. Прибули вчора ввечері експресом «Еллада». Поїздка була тривалою і досить стомливою.

Гумбольдт указав гостям на крісла.

— Будь ласка, сідайте, — сказав він. — Маю зазначити, що ви чудово володієте німецькою мовою.

— Дуже дякую. — Нікомедес здавався задоволеним. — Я мав рідкісну можливість відвідувати одну з найкращих шкіл в Афінах. Мій викладач англійської та німецької був родом із Гамбурга.

— Чи можу я запитати,