Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— І все ж ти міг би надіслати хоч би листівку! — пробурчала Лєна. — Те, що ти не давав про себе знати, не дуже-то ввічливо з твого боку.

Дівчина набурмосилася й почала дивитися вбік.

— Згоден, — відповів Оскар. — Якби я зарані знав, що завдам вам стільки клопоту, то, перш ніж поїхати, неодмінно дав би знати про себе. Та все сталося аж надто несподівано. Я й сам іще не йму віри в те, що все це могло статися зі мною. Але тепер я знову тут, і зі мною більше нічого такого не трапиться, це вже я обіцяю вам.

— Звучить так, ніби ти втрапив просто до раю. — Погляд Віллі був сповнений захоплення. — Знаєш, якщо в тебе не буде бажання працювати на того божевільного типа, скажи мені, і я із задоволенням наймуся до нього.

— Жодних шансів, — заявив Оскар. — Ти так рідко миєшся, що тебе й на поріг до нього не пустять.

— А якщо я все ж таки скупаюся?

— Смороду не позбутися з допомогою мила. Це як друга шкіра.

Пролунав гучний сміх. Такі брутальні жартики, як цей, були цілком притаманні їхньому другу Оскару, і Віллі анітрохи не образився.

— А ця… Шарлотта, здається, з лиця нічогенька, — Лєна пильно поглянула на нього. Очі в неї були пречудовими — кольору ліщини.

— Ти так вважаєш?

— А ти гадаєш інакше?

— Ну, загалом, так воно і є… — Оскар знітився. Коли він починав думати про небогу вченого, його серце починало страшенно калатати. Шарлотта, звісно, не була красунею, та в ній було щось таке, що невідворотно приваблювало юнака.

— Принаймні, з нею досить важко спілкуватися, — сказав Оскар. — Вона прагне в усьому залишити за собою останнє слово. Цілими днями вона читає наукові праці — так само, як і її дядечко. І вона — зовсім не та людина, з якою можна весело потеревенити про всілякі дурниці.

— А Еліза? — поцікавився Берт. — Що вона таке, скажи нам? На вигляд вона не зовсім звичайна. І ця її темна шкіра…

— Ну, не займай! Жодних глузувань з Елізи, — різко заперечив Оскар. — У неї ж бо все гаразд. І не забувай, що вона — гаїтянська чаклунка, тож їй достатньо тільки клацнути пальцями, щоб перетворити тебе на жабу. Тож будь обережним, а особливо з кольором її шкіри.

Він із похмурою серйозністю подивився на приятелів. Але не витримав і почав широко посміхатися.

— Ага! Повірили!

Друзі полегшено розреготалися. Як це часто буває серед мешканців міських нетрів, усі вони були надзвичайно забобонними.

Оскар скинув руку вгору, щоб замовити наступну порцію напоїв. Сьогодні Гумбольдт видав йому пару марок на розваги, тож він мав намір повною мірою насолодитися вечіркою з друзями.

Раптом краєм ока він помітив, що юрба розступилася, й до їхнього столика прямує невелика групка людей під проводом Чорного Поромника. На його губах вигравала крива усмішечка. Коли ж Поромник наблизився, з-за його спини визирнула людина, яку Оскару аж ніяк не хотілося бачити. Ні сьогодні, ні взагалі.

Слід було, звісно ж, очікувати, що рано чи пізно цей чоловік з’явиться в «Хольцфеллері», та Оскар ніяк не розраховував, що це станеться так швидко.

Чоловік був невисоким на зріст — не більшим за метр шістдесят, — а поставою нагадував самця горили. Рукава піджака його синього костюма були закороткими, штани подерті в халявах, а черевики стоптані. Чорне волосся на приплюснутому черепі було коротко обстрижене, а плескате перенісся свідчило про кар’єру професійного боксера, що лишилася в минулому. З-під масивних надбрів’їв світилися холодні сірі очі.

— Берінгер!

— Чудово, що ти мене ще не забув!

Лихвар поганенько усміхнувся, потім ухопив Мицика за комір і викинув його з-за столу.

— Щезни! — гаркнув він. — І решта теж забирайтеся. Я не маю бажання вас тут бачити. Мені треба дещо обговорити з моїм другом Оскаром.

— Нам теж! — у відповідь прошипіла, як розлючена кішка, Лєна, з неприхованим викликом дивлячись на прибульця. Берінгер, не гаючи й секунди, штовхнув її стілець, вибивши його з-під дівчини. Та наступної миті Лєна вже скочила на ноги, ладна вчепитися у свого кривдника. В руках супротивників зблиснули леза викидних ножів, та Берінгер примирливо скинув руки вгору.

— Спокійно, спокійно, хлоп’ята, — вигукнув він. — Усе, що мені треба, — перекинутися парою слів із нашим спільним другом. Якщо ми зараз почнемо псувати одне одному шкури, тут добра не чекай. Коротше кажучи, геть звідси й дайте дорослим побалакати.

— Усе гаразд, Лєно, — заспокоїв Оскар дівчину. — Мені теж треба з ним побалакати. Врешті-решт, я винен йому гроші.

— Чистісінька правда, — підтвердив лихвар, сідаючи на відвойований стілець.

Друзі Оскара неохоче відступили — з бійцями Берінгера жартувати не хотілося. На прощання Лєна кинула на Оскара сумний погляд.

Берінгер тим часом пожадливо розглядав стіл.

— Що тут у нас? Пиво, сидр і хліб? Прокотить!

Він схопив порожній келих, злив у нього всі рештки напоїв. Потім розмішав огидне на вигляд пійло пальцем і зробив пробний ковток.

— М-м-м, зовсім непогано. Шкода було б розхлюпати такий вишуканий напій…

Оскар із огидою скривився. Берінгер вважався закінченим мерзотником навіть серед своїх колег-лихварів. Він був родом із Кельна й так і не зумів позбавитися акценту, що притаманний мешканцям рейнського регіону — Швабії. Однак його діловим якостям позаздрив би будь-який шваб. Грубий, жорстокий і пожадливий, він, однак, прагнув розмовляти мовою освічених верств. Крім того, Берінгер був набагато розумнішим, ніж хотів здаватися, тож його