Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
— Якби ж то нам пощастило заручитися їхньою підтримкою… — прошепотіла вона так, що її слова могли чути тільки Ерагон і Джормандер, а потім додала: — 3 одного боку, ми можемо бути для них єдиним шансом завдати удару по Галбаторіксу… А з іншого, ні… Тому в нас має бути ще щось, крім золота… щось таке, що змусило б їх приєднатися до нас.
— Можемо запропонувати їм барильця зі сметаною, — сказав Ерагон.
У відповідь Джормандер ледь не розреготався, але Насуада тільки стримано посміхнулась.
Аж тут тричі пролунав сигнал горна. Розмова стихла. До зали увійшов паж, вбраний у туніку. У його руці був прапор варденів, на якому білий дракон із трояндою вказував мечем на пурпурове поле. З’явившись у дверях у найдальшому кінці зали, він зробив кілька кроків, церемоніально вдарив древком прапора об підлогу й промовив співучим голосом:
— Його величність Грімр Півлапа, король котів-перевертнів, правитель Пустельної Місцини, ватажок Нічного Простору й Той, Хто Ходить Сам По Собі.
«Дивний якийсь титул: Той, Хто Ходить Сам По Собі», — мовив Ерагон Сапфірі.
«І скажу тобі, цілком заслужений», — відповіла та. Юнак відчув подив дракона, навіть не бачивши його, бо той лежав під головною вежею замку.
Тим часом паж зробив крок убік і до зали в супроводі чотирьох супутників, які м’яко ступали своїми пухнастими лапами, увійшов сам Грімр Півлапа. Він був у подобі людини. Один з котів дуже нагадував Солембума.
Загалом же вони були дужі, з довгими лапами, їхні шиї та холки прикрашали темні короткі смужки. На вухах красувалися китички, а завершували картину хвости з чорними кінчиками, якими вони хилитали туди-сюди.
Щодо Грімра Півлапи, то він, хоч і набув людської подоби, все одно не скидався ні на людину, ні взагалі на жодну з тих істот, що їх коли-небудь доводилося бачити Ерагонові. Так само, як гноми, він був приблизно чотири фути на зріст, але сплутати його з гномом, а тим паче з людиною, було вкрай важко. Маленьке загострене підборіддя й широкі вилиці доповнював зверхній погляд зелених очей, над якими красувалися крилоподібні вії. Кудлате волосся вкривало йому весь лоб, а з боків і позаду сягало до плечей, більше нагадуючи гриви його супутників.
Уважно розглядаючи прибульця, Ерагон ніяк не міг визначити його вік. Із вбрання на Грімрові були тільки грубий шкіряний жилет і пов’язка з кролячої шкури, що прикривала йому стегна. Попереду на жилеті, супроводжуючи кожен рух свого власника брязкотом, висіло з десяток різних черепів — птахів, мишей та іншого дріб’язку. Його пояс прикрашав кинджал. На горіховій з коричнюватим відтінком шкірі було безліч тонких блідих шрамів, а на лівій руці, як красномовно свідчило його ім’я, і справді бракувало двох пальців.
Попри витончені риси, одразу було видно, що Грімр чоловічої статі, бо його руки, груди й стегна вигравали м’язами, а рішуча хода, якою він прямував до Насуади, відзначалася силою й цілеспрямованістю.
Жоден з котів-перевертнів, здавалось, узагалі не звернув уваги на людей, котрі вишикувалися по обидва боки й уважно їх розглядали, аж доки Грімр не порівнявся зі знахаркою Анжелою, яка стояла побіля Рорана й в’язала шістьма спицями шкарпетку.
Опинившись навпроти знахарки, Грімр примружив очі, а його волосся раптом стало дибки, власне, так само, як і в чотирьох охоронців. Потім він оголив два білі гострі ікла й, на превеликий подив Ерагона, коротко й голосно зашипів.
Анжела відірвала погляд від шкарпетки й зиркнула на кота-перевертня з якимось знудженим виразом.
— Ціп, ціп, — прошепотіла вона по тому.
Якоїсь миті юнакові здалося, що коти-перевертні ось-ось кинуться на неї. Обличчя й шия Грімра вкрилися темними плямами, ніздрі роздулися, і він тихо прогарчав щось у відповідь. Решта котів-перевертнів м’яко присіли на лапи, готуючись до нападу. Їхні вуха загрозливо притислися до голів.
У залі тим часом залунали нові звуки — брязнули мечі, що їх блискавично вихопили з піхов люди.
Грімр зашипів іще раз, потім відвернувся від знахарки й пішов собі далі, а останній з котів-перевертнів, проходячи повз Анжелу, звів лапу й непомітно, ніби домашнє грайливе кошеня, хвицьнув кінчик нитки, що звисав з її спиць.
Сапфіра була розгублена так само, як і Ерагон.
«Ціп, ціп?» — перепитала вона.
«Уявлення не маю, що це вона виробляє…» — знизав плечима юнак, забувши, що дракон його не бачить.
Грімр тим часом зупинився перед Насуадою. Надміру повільний кивок голови свідчив про самовпевненість і навіть якусь зверхність, що, зрештою, було притаманно всім котам, більшості драконів і деяким поважним панянкам.
— Леді Насуадо, — мовив він. Його голос був напрочуд глибокий і більше нагадував хрипке нявчання дикого кота, ніж звуки людської мови.
Насуада вклонилася йому у відповідь.
— Ваша величносте Півлапо, дозвольте висловити пошану вам і вашій расі від імені всіх варденів. Крім того, прошу вибачення за відсутність нашого союзника, короля Орина, правителя Сурди. Він дуже хотів привітати вас особисто, але не може цього зробити, бо зараз разом зі своїми вершниками захищає наші західні кордони від нападу військ Галбаторікса.
— Авжеж, леді Насуадо, — відповів Грімр, зблиснувши гострими зубами. — Ви не повинні повертатися спиною до ворога.
— Навіть якщо… — хотіла продовжити Насуада, та несподівано змінила тему розмови. — То що стало причиною такого приємного візиту, ваша величносте? Адже коти-перевертні завжди були загадковими одинаками й майже ніколи не втручалися в конфлікти, особливо з часу занепаду Вершників. Більше того, за останню сотню років ви стали майже міфічною расою. Що ж спонукало вас вийти на люди?
— Він, — прогарчав кіт-перевертень, кивнувши вбік Ерагона. — Мисливець не стане атакувати іншого мисливця, аж доки той не викаже свою слабкість. А Галбаторікс її вже виказав — йому не під силу здолати Ерагона Шейдслеєра й Сапфіру Б’яртскулар. Ми дуже довго чекали цієї нагоди і ми її не змарнуємо. Галбаторікс боятиметься й ненавидітиме нас, аж врешті-решт зрозуміє, що потрапив у глухий кут. Там йому й смерть, і смерть ця почасти буде й нашою заслугою. Коти-перевертні прагнуть помсти, солодкої, як ніжне м’ясо молодого кабанця. Час настав! Тепер усім расам слід об’єднатися, і тоді ніхто не завадить нашій перемозі. Ми хочемо стати частиною вашої армії, леді Насуадо. Ми будемо вільними союзниками й допоможемо вам.
Важко було сказати, що думає Насуада, а от Ерагон та Сапфіра були неабияк вражені промовою кота-перевертня.
— Мені дуже приємно чути такі слова, ваша величносте, — відповіла дівчина за
