Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
Коли Роран ступив у морок під карнизами найближчих халуп, його охопила тривога, яка ще більше посилила нудоту. Він облизнув губи, почуваючи себе геть розбитим.
«Добре, коли Ерагонові вдасться відкрити ті кляті ворота, — подумав він. — А коли ні… ми застрягнемо тут, мов ягнята в загоні, перед тим як іти на забій».
І СТІНИ ВПАЛИ…
Гуркіт падаючого каміння змусив Ерагона зупинитись і глянути назад.
Між дахами двох віддалених будинків, там, де щойно височів гострий шпиль собору, він побачив порожнє місце, а ще — височенний стовп пилюки, схожий на колону з білого диму, який здіймався ледь не до небес.
Ерагон мовчки посміхнувся: Сапфіра знала свою справу. Коли треба було сіяти хаос або щось руйнувати, з драконами ніхто не міг зрівнятись.
«Давай, — подумки сказав Вершник. — Розтрощи його! Поховай їхні святині під горами каміння!»
Сам же він побіг далі по бруківці темної звивистої вулички разом з Арією, Анжелою й Солембумом. На вулицях міста вже почали з’являтися люди: торговці потихеньку відкривали свої крамниці, нічні сторожі йшли додому відпочивати, знать тільки-но поверталася з нічних розваг, а солдати стрімголов бігли до фортечних стін.
Усі люди, навіть ті, що бігли, не зводили очей з того місця, де донедавна стояв собор. Жахливий шум битви двох драконів заполонив місто.
Усі — від усіяних виразками жебраків до загартованих солдатів і багатіїв у розкішному вбранні — були неабияк перелякані, і ніхто не звертав жодної уваги на Ерагона та його супутників.
Вершник гадав, що цьому сприяло також те, що їх з Арією з першого погляду можна було сприйняти за звичайних мешканців міста.
Ерагон таки наполіг на тому, щоб забрати із собою непритомного послушника бодай у якийсь провулок, розташований якомога далі від собору, і Арія зробила це.
— Я обіцяв, що ми візьмемо його, — сказав Ерагон, — але я не говорив, куди саме. Звідси він зможе вибратися з міста й сам.
Невдовзі вони й справді залишили послушника в провулку. Це було велике полегшення. Тепер вони могли рухатися значно швидше, тож, не марнуючи дорогоцінного часу, всі четверо побігли вулицею. І тут Ерагон з подивом зрозумів, що все це йому вже до болю знайоме. Його останній візит у Драс-Леону закінчився майже так само: тоді він біг вузькими вулицями між брудними будинками, сподіваючись дістатись якихось воріт міста раніше, ніж солдати Імперії знайдуть його.
Вершник знову глянув убік собору. Сапфірі треба було відвернути увагу Мертага й Торнака ще хоча б на кілька хвилин, а потім вони б уже не встигли зупинити варденів. Але під час бою хвилини тягнуться напрочуд довго, а крім того, Ерагон добре знав, що ситуація може змінитись у будь-яку мить.
«Тримайся! — подумав він, хоча й не передав цих слів Сапфірі.— Ще трішки!.. Зовсім трішечки!»
Тим часом вони вже наближалися до стін міста. Тут вулиці були ще вужчі. Будівлі — здебільшого житлові будинки, — що нависали над ними, ховали від погляду все, окрім тонесенької смужечки лазурового неба. Стічні води стояли в рівчаках уздовж будинків, наповнюючи повітря жахливим смородом. Ерагон і Арія аж прикрили носи рукавами. Знахарці сморід, здавалось, не заважав, а ось Солембум роздратовано муркав і виляв хвостом.
Раптом Ерагон побачив, як на даху сусіднього будинку промайнула якась тінь. Що б то не було, воно зникло швидше, ніж він устиг повернути голову. Тоді Вершник зупинився й глянув угору пильніше. За кілька секунд він помітив там щось незвичне: спершу білу пляму на тлі вкритих сажею цегляних димарів, потім дивні гострі силуети на клаптику ранкового неба, потім маленьку овальну цяточку розміром з монету, яка блимала вогником у напівтемряві…
Збігло ще трохи часу, аж поки Ерагон нарешті зрозумів, що по дахах услід за ними йдуть коти-перевертні. Вони безшумно, немов примари, перебігали з будинку на будинок, мовчки спостерігаючи згори за тим, як Ерагон і його супутники прокладають собі дорогу в лабіринті міських вулиць.
Ерагон знав, що ці невловимі істоти, які вміють змінювати свою подобу, нізащо не стали б допомагати їм ось так, якби становище не було дуже серйозне. Справа в тому, що коти-перевертні хотіли якомога довше тримати в таємниці від Галбаторікса свій союз із варденами. Але те, що вони були тепер поруч, додало Ерагонові наснаги.
Тим часом вулиця, по якій вони рухались, закінчилася, розбігаючись далі на кілька провулків. Ерагон швидко порадився з Арією та знахаркою, і вони вирішили йти так, щоб не дуже змінювати напрямок руху. Обраний ними провулок, за якихось тридцять метрів круто повернув — перед їхніми очима постала площа біля південних воріт.
Ерагон зупинився.
Поблизу воріт метушилися сотні солдатів Імперії. Вони одягали лати, брали в руки зброю, командири вигукували якісь накази. Золоті нитки вишивки на темночервоних мундирах воїнів виблискували на сонці, коли вони снували туди-сюди.
Така кількість ворожого війська збентежила Ерагона. Але він був збентежений іще більше, коли побачив, що оборонці міста завалили внутрішній бік воріт величезною купою каміння, щоб вардени не могли протаранити їх.
Ерагон вилаявся. Ця купа була така велика, що бригаді з півсотні людей знадобилося б кілька днів, щоб її розібрати. Зрозуміла річ, Сапфіра могла б розчистити прохід за якусь хвилину, але Мертаг і Торнак нізащо не дозволили б їй цього зробити.
«Нам потрібно якось відвернути їхню увагу», — подумав він. Та йому не спадало на думку, що можна було б для цього зробити. «Сапфіро!» — крикнув Вершник, подумки звертаючись до неї. Він був упевнений, що вона почула його, але часу на подальші пояснення вже не було, бо в цю саму мить один із солдатів помітив Ерагона та його супутників.
«Вороги!» — заволав він.
Тоді Ерагон вихопив Брізінгр і кинувся вперед, перш ніж інші солдати встигли зрозуміти, в чому справа. Іншого виходу просто не було. Відступити означало покинути варденів напризволяще у владі Імперії. Крім того, він не міг залишити Сапфіру, якій довелося б самотужки щось робити і зі стіною, і з солдатами.
Тому Ерагон щосили закричав і рушив уперед. Те саме зробила й Арія, яка приєдналася до нього у цій божевільній атаці. Удвох вони врізались у юрбу солдатів Імперії. Кілька секунд люди були так спантеличені,
