Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
І знову те саме: інші світлоокі насолоджувалися відпочинком, поки він працював. Та цього разу він не мав нічого проти. Для нього було би немислимо радіти життю після такого лиха. Власне, справжньої катастрофи. Підійшов світлоокий офіцер невисокого рангу, який приніс остаточний перелік втрат. Із ним була дружина, яка й зачитала його, після чого обоє пішли геть, залишивши княжича стояти зі списком у руці.
Загалом недорахувалися п’ятдесяти чоловіків убитими та вдвічі більше пораненими. Багатьох із них Адолін знав особисто. Коли королю повідомили попередню оцінку кількості жертв, він просто відмахнувся від цих смертей, зауваживши, що за свою доблесть загиблі воїни отримають високі чини в небесному Воїнстві Вісників. Здавалося, він якось дуже швидко та зручно забув, що й сам опинився би поміж них, якби не Далінар.
Адолін шукав очима батька. Той стояв на краю плато й знову дивився на схід. І що він хотів там розгледіти? Княжич уже не раз ставав свідком незвичайних учинків батька, але цей здавався особливо драматичним. Ось він стоїть перед здоровенним прірводемоном, не даючи тому вбити свого племінника, і його Сколкозбруя аж сяє. Цей образ навіки закарбувався в пам’яті Адоліна.
У присутності Далінара інші світлоокі раптом стали обережніші на поворотах, і впродовж кількох останніх годин Адолін не чув жодного натяку на його слабкість — навіть від людей Садеаса. Проте він боявся, що це ненадовго. Далінар і справді бував героєм, але надто рідко. Мине кілька тижнів, і люди знову забалакають про те, як нечасто той бере участь у вилазках на плато та що він втратив колишній запал.
Адолін мимоволі відчув, що жадає повторення. Сьогодні, коли Далінар ринувся на захист Елгокара, він знову став таким, як оповідалося в легендах про його молодість. Адолін волів, щоби той чоловік повернувся. Королівство потребувало його.
Княжич зітхнув і відвернувся. Треба було подати королю рапорт про остаточне число загиблих. Найімовірніше, його візьмуть на кпини, але, можливо — доки він чекатиме своєї черги, — йому вдасться підслухати Садеаса. Адолін усе ще відчував, що випускає з уваги щось важливе стосовно цього чоловіка. Дещо, очевидне його батькові, проте непомітне для нього самого.
Тож, подумки готуючись до насмішок, він попрямував до павільйону.
***
Зчепивши за спиною заковані в броню руки, Далінар дивився на схід. Десь там, у самому серці Рівнин, розміщувалася військова база паршенді.
Алеткар воював уже майже шість років, ведучи затяжну облогу. Стратегію блокади запропонував сам Далінар, оскільки для завдання удару безпосередньо по паршендійській базі довелося б отаборитися на Рівнинах, переживати просто неба великобурі та покладатися на велику кількість ненадійних мостів. Одна програна битва — й алеті могли б опинитися в оточенні без жодної надії повернутися на укріплені позиції.
Проте Розколоті рівнини могли стати пасткою і для паршенді. Східна й південна крайки були непрохідними: плато в тих місцях зазнали настільки сильної ерозії, що багато з них були заледве не шпилями, і паршенді не могли подолати відстань між ними. Рівнини були оточені горами, а на межі між першими та другими рискали зграї прірводемонів — здоровенних і небезпечних.
Подітися паршенді було нікуди: алетійська армія тіснила їх із заходу та півночі, про всяк випадок виславши розвідників ще й у південному та східному напрямках. Далінар доводив, що у противника закінчаться припаси. І тоді йому доведеться або, підставляючись під удар, намагатися відступити з Рівнин, або атакувати алеті в їхніх добре укріплених військових таборах.
Це був чудовий план. За винятком того, що Далінар не подумав про яхонтосерця.
Він відвернувся від провалля й побрів через плато. Йому дуже кортіло піти й перевірити, як там його люди, але слід було продемонструвати довіру до Адоліна. Зараз командував його син, і він якнайкраще з цим упорається. Здавалося, що той якраз і збирався подати Елгокарові остаточні донесення.
Дивлячись на сина, Далінар усміхнувся. Той був нижчий за батька, і мав пістряве, біляво-чорне волосся. Його світлу половину він успадкував від матері — принаймні так сказали Далінару. Сам він не пам’ятав тієї жінки. Вона була вирізана з його пам’яті, залишивши по собі дивні прогалини й затуманені фрагменти. Інколи в нього виходило пригадати цілий епізод, усі учасники якого вимальовувалися ясно й чітко, а от її образ розпливався. Він навіть не пам’ятав її імені. Коли хтось інший згадував його у розмові, воно одразу ж вислизало з пам’яті, як-от грудочка масла зісковзує із занадто гарячого ножа.
Він не став заважати Адоліну подавати донесення й підійшов до туші прірводемона. Вона лежала, завалившись набік, — з вигорілими очима й роззявленою пащекою. Язика не було — лише прикметні для великопанцирника дивної форми зуби та складна й заплутана система щелеп. Кілька пласких пластинчастих різців, щоб розгризати й дробити панцирі, а також менші за розміром жувальця, щоби здирати з них плоть і пропихати глибше в горлянку. Поблизу порозкривалися скелебруньки та випустили своє гудиння, щоб вихлебтати та злизати кров страховиська. Існує якийсь таємничий зв’язок між мисливцем і впольованою здобиччю, і Далінар завжди відчував дивну меланхолію, вбивши таку величну істоту, як прірводемон.
Більшість яхонтосердець добувалися зовсім не так, як сьогоднішнє. Дивний життєвий цикл прірводемонів включав періоди, коли ті мігрували в західну частину Рівнин, де плато були розлогіші. Там вони видиралися якомога вище й заляльковувалися в кам’янисті кокони в очікуванні настання великобурі.
У цей період вони ставали вразливими. Варто було лишень добутися на потрібне плато, розбити кокон молотами чи розрубати Сколкозбройцем і готово — вирізай яхонтосерце. Легкий спосіб заробити цілий статок. А монстри приходили часто, нерідко кілька разів на тиждень, аж допоки не наступало надто сильне похолодання.
Далінар окинув поглядом здоровенну тушу. Крихітні, майже невидимі кузьки вилітали з тіла тварини та зникали в повітрі. Вони скидалися на пасма диму, які, буває, звиваються вгору з ґнота щойно погашеної свічки. Ніхто не міг сказати, спренами чого вони були — їх просто помічали біля трупів щойно вбитих великопанцирників.
Він похитав головою. Яхонтосерця повністю змінили хід цієї кампанії. Паршенді теж їх потребували — причому так сильно, що аж зі шкури пнулися. Війна за контроль над популяцією великопанцирників була не позбавлена сенсу, адже паршенді не
