Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— У мене були… деякі справи, — відказав Дотепник. — Та я не міг проґавити це полювання й допустити, щоби вам бракувало мене.

— Поки що я непогано справлявся без тебе.

— Та все ж були не-Дотепою, — зауважив жартівник.

Далінар приглядався до вбраного в чорне чоловіка. І що він за один, цей Дотепник? Розуму в нього не відбереш. Та все ж він надто вільнодумний, як недавно продемонстрував випадок із Ренаріном. Дотепник справляв дивне враження, і Далінар ніяк не міг розкусити його.

— Ясновельможний Садеасе, — мовив штукар, потягуючи вино. — Мені надзвичайно шкода бачити вас тут.

— А я гадаю, — сухо кинув Садеас, — що в глибині душі ти радієш. Адже я завжди приношу тобі стільки втіхи.

— На жаль, це правда, — відказав Дотепник.

— На жаль?

— Саме так. Бачите, Садеасе, з вами занадто легко. Брати вас на глум під силу навіть темному й недоумкуватому хлопчику на побігеньках — та ще й із неабиякого перепою. Мені немає чого п’ястися: сама ваша натура немов насміхається з моїх кпинів. І зрештою виходить, що через вашу непролазну тупість я видаюся неумійком.

— Послухайте, Елгокаре, — не витримав Садеас. — Чи так уже конче ми повинні терпіти цього… цю істоту?

— А мені він подобається, — сказав Елгокар, усміхаючись, — бо звеселяє мене.

— За рахунок тих, хто відданий вам.

— Рахунок? — втрутився Дотепник. — Та ви ніколи й сфери мені не заплатили. Але ні, прошу вас, навіть не пропонуйте. Я не можу прийняти ваших грошей, оскільки знаю, скільком іще ви маєте заплатити, щоб отримати бажане.

Садеас почервонів, але стримався.

— Жарт про повій, Дотепнику? І це все, на що ти здатний?

Той знизав плечима.

— Я прагну засвідчити істину, де б не стикнувся з нею, ясновельможний Садеасе. У кожного своє призначення. Я задаю перцю, а ви перчите, якщо котрась дає.

Садеас заціпенів, а тоді з червоного став багровим.

— Ти просто жалюгідний блазень.

— Ну, якщо Дотепник — блазень, то людям можна лише поспівчувати. Пропоную вам от що, Садеасе. Якщо, відкривши рота, ви не скажете нічого сміховинного, я дам вам спокій до кінця тижня.

— Що ж, я мислю, це буде не так уже й складно.

— І ви зразу ж сіли в калошу, — зітхнувши, мовив Дотепник. — Адже сказали «я мислю», а я не уявляю собі нічого сміховиннішого, ніж вас — мислячого. А як щодо тебе, юний княжичу Ренаріне? Твій батько хоче, щоб я дав тобі спокій. А ти можеш відкрити рота і сказати хоч щось несмішне?

Погляди присутніх звернулися до Ренаріна, який стояв позаду брата. Молодший княжич мовчав, широко відкривши очі, спантеличений загальною увагою. Далінар почав хвилюватися.

— Хоч щось несмішне, — повільно проговорив Ренарін.

Дотепник засміявся.

— Овва — гадаю, така відповідь мене задовольнить. Дуже винахідливо. Якщо ясновельможний Садеас якось утратить самовладання й нарешті вб’є мене, ти зможеш претендувати на вакантну посаду Дотепника. Схоже, твої мізки працюють у правильному напрямку.

Ренарін збадьорився, і це ще більше затьмарило настрій Садеаса. Далінар пильно стежив за великим князем: рука того саме потяглася до ефеса. Не Сколкозбройця — його Садеас не мав. Але носив при боці звичайного меча світлооких. У його руках це була грізна зброя — Далінар не раз бився пліч-о-пліч із Садеасом і знав, наскільки майстерно той нею володіє.

Дотепник ступив уперед.

— То як, Садеасе? — тихо запитав він. — Зробите Алеткару послугу, вибавивши його від присутності нас обох?

Вбивство королівського Дотепника не заборонялося законом. Але вчинивши його, Садеас заразом позбувся би титулу та земель. Більшість вважали такий обмін надто нерівноцінним, щоби піти на цей крок відкрито. Звичайно, якби хтось спромігся вбити Дотепника так, щоб ніяких свідків і кінці в воду, — тоді зовсім інша справа.

Садеас повільно забрав долоню з руків’я меча, коротко кивнув королю і відійшов пріч.

— Дотепнику, — мовив Елгокар. — Садеас користується моєю прихильністю. Не треба його так мучити.

— Я не згоден, — відказав той. — Бути у фаворі в короля — для більшості це й так достатня мука. Але не для нього.

Король зітхнув і перевів погляд на Далінара.

— Я маю піти й заспокоїти Садеаса. Але все хотів тебе запитати: чи з’ясував ти щось у тій справі, про яку я згадував раніше?

Далінар похитав головою.

— Мою увагу поглинули потреби армії. Але я займуся цим просто зараз, Ваша Величносте.

Правитель кивнув і поспішив услід Садеасу.

— Про що це він, батьку? — запитав Адолін. — Усе ще ввижаються шпигуни?

— Ні, — відповів Далінар, — тут дещо новеньке. Я незабаром тобі покажу.

Великий князь глянув на Дотепника. Вбраний у чорне чоловік почергово хрускав суглобами пальців, дивлячись на Садеаса, а потому подався геть.

— Мені він до вподоби, — повторив Адолін.

— Можливо, колись я і погоджуся з тобою, — сказав Далінар, потираючи підборіддя. — Ренаріне, — продовжив він, — принеси мені рапорти про поранених. Адоліне, ходімо зі мною. Треба перевірити те, про що говорив король.

Обидва сини виглядали спантеличеними, але зробили, як велів батько. Далінар попрямував по плато в тому напрямку, де лежала туша прірводемона.

«Що ж, давай подивимось, чим спричинене твоє занепокоєння цього разу, племіннику», — подумав він.

***

Адолін крутив у руках довгого ременя — майже у п’ядь завширшки, у палець завтовшки та з нерівним, обірваним кінцем. Це була попруга королевого сідла — шкіряний пас, що затягувався під кінським животом. Під час битви вона несподівано тріснула, так що сідло — а з ним і вершник — злетіли долі.

— Ну, і що ти думаєш? — запитав Далінар.

— Не знаю, — відповів Адолін. — Вона не виглядає зношеною, та гадаю, все ж відслужила своє, бо інакше б не тріснула, адже так?

Із задумливим виглядом Далінар знову взяв ремінь із синових рук. Небо вже темніло, а солдати й досі не привели мостонавідної команди.

— Батьку, — запитав Адолін, — а чому Елгокар попросив нас зайнятися цим? Він що, хоче, щоби ми всипали конюхам за неналежний догляд за його сідлом? Чи, може … — Адолін замовк, несподівано збагнувши сенс батькового мовчання. — Король вважає, що попругу підрізали навмисно, так?

Далінар кивнув. Він вертів ремінь