Подружжя мимоволі - Олена Гуйда

Так. Він також чув цей поклик. Набагато слабше. Майже невідчутно. Але він його чув...

І за мить він уже ніби зачарований слідував за цим покликом. Відчував тяжіння. Нехай навіть далеко не схоже на той, колишній поклик, але все ж таки.

Могутні лапи пірнули в пилюку, піднявши густу хмару в повітря. І тепер Аргрім усвідомив те, що намагався заперечувати – сірий пісок, насправді – попіл. Дракон заплющив очі, чекаючи, коли осяде пил і тільки після цього, свідомість Тайраша взяла гору, магія огорнула могутнє тіло, і на місці дракона вже опинився чоловік.

– Боги, – неживим голосом просипіла Шейлін, наближаючись до величезного резервуару на дні якого плескалася криваво-червона вода. – Раніше... тут все було... інакше, – немов задихаючись від своїх слів, видавила Шейлі.

Тут справді все було не так. Озеро, в якому «ніби потонуло сонце», так Лін його називала. Воно іскрилося, у ньому було стільки сили. У ньому було саме життя – душі тисяч драконів, що пройшовши вічний кругообіг, знову знаходили тіло. Може, десь там же мав би бути й Райраш Хеймар. Але тепер від цієї думки ставало страшно.

– Ми все виправимо, Шейлі, – пообіцяв Тайраш, обійнявши її за плечі, ніби намагався стриматись від необдуманих вчинків.

І тут же сильна магія, наче сплутала його по руках та ногах. Темна, зла, ненависна і до болю знайома.

– Як чудово, що ви обоє тут, – пролунав дуже близько дуже знайомий голос. – Минулого разу, мені не вистачило другого, щоб остаточно позбавити світ ящерів.