Чорнильна смерть - Корнелія Функе
— Ага, Чорний Принц. Ще один шляхетний бовдур. Ще мій син сварився з ним. — Мортола поклала виплюнуту зернину до решти. — Я подбаю про нього. Про нього й про доньку Чарівновустого. Дівчина майже не менш небезпечна, ніж її батько.
— Дурниці! — Орфей налив собі ще один келих вина. Вино додавало йому мужності.
Мортола зневажливо глянула на нього. Так, вона й далі вважає його за покірного йолопа. Тим краще. Вона потерла худі руки і здригнулася, наче хотіла, щоб крізь шкіру знову повипиналося пір’я.
— А що зі старим? Тим, що начебто написав доньці Чарівновустого слова, які я забрала в неї в Сутінковому замку? Чи він пише для палітурника, щоб той мав у серці безумну відвагу?
— Ні, Феноліо вже не пише. Але я був би не від того, якби ти вбила його. Це нестерпний всезнайко.
Мортола кивнула головою, але, здається, вже не слухала.
— Я мушу йти, — проказала вона й невпевнено підвелася зі стільця. — Твій дім задушливий, мов в’язниця.
Коли Мортола відчинила двері, під ними спав Ос. Вона переступила через нього, і він усміхнувся уві сні.
— Це твій охоронець? — запитала вона. — В тебе, здається, небагато ворогів.
Цієї ночі Орфей спав неспокійно. Йому снилися птахи, багато птахів, та коли розвидніло, і Омбра, мов блідий плід, вилупилася з нічної пітьми, він, сповнений нової впевненості, підійшов до вікна спальні.
— Доброго ранку, Сойко! — проказав він тихенько, спрямувавши погляд на замкові башти. — Сподіваюся, ти мав безсонну ніч! Певне, ти й досі віриш, ніби ролі в цьому сюжеті розподілено, але ти вже досить довго грав роль героя. Завіса піднімається, другий акт: на сцену виходить Орфей. У якій ролі? Звичайно, в ролі лиховода. Хіба не завжди ця роль була найкращою?
Вітання Свистунові
Сьогодні ввечері в повітрі з’явився запах часу… Як узагалі пахне час? Порохом, годинниками і людьми. А коли запитати себе, який звук видає час, то він звучить як вода, що струменить у темну печеру, як плаксивий голос, як брила землі, що падає на віко труни, і як дощ.
Рей Бредбері. Марсіанські хроніки
Фарид не бачив, як Сойка заїздив до Омбрійського замку. «Ти лишишся в таборі», — Вогнерукому не треба було казати щось більше, і Фарид уже відчував страх, мов чиюсь руку коло горла, яка ще раз може заподіяти йому смерть. Здоровань вартував разом з ним поміж порожніх наметів, бо Чорний Принц не хотів повірити йому, що він може перетворитись на жінку. Вони просиділи в таборі багато годин, та коли нарешті повернулися Меґі й решта розбійників, серед них не було ані Сойки, ані Вогнерукого.
— Де він? — Чорний Принц був єдиним, кого наважився запитати Фарид, дарма що його темне обличчя було таке поважне, що навіть ведмідь не смів підходити до нього.
— Там, де Сойка, — відповів Принц і сів, а побачивши приголомшене Фаридове обличчя, додав: — Ні, не у в’язниці, а поблизу від нього. Смерть пов’язала їх обох, і тепер тільки вона знову розлучить їх.
Поблизу від нього.
Фарид подивився на намет, де спала Меґі. Йому здавалося, ніби він чує, як вона плаче, але хлопець не наважувався йти до неї. Меґі й досі не простила йому, що він переконав її батька погодитись на оборудку з Орфеєм, а перед її наметом сидів Дорія. Як на Фарида, він надто часто крутився коло Меґі, але, на щастя, не більше розумівся на дівчатах, ніж його дужий брат.
Розбійники, що повернулися, посідали з понурими головами навколо багаття. Дехто ще навіть не скинув жіночого вбрання, але Чорний Принц не дав їм часу втопити у вині страх перед тим, що тепер могло статися. Він послав їх усіх на лови. Зрештою, якщо вони хочуть заховати від Свистуна омбрійських дітей, їм потрібні харчі й теплі шкури.
Але чи цікавить це Фарида? Він не більше належав до розбійників, ніж Орфеєві. Не належав він і Меґі. Він належав тільки одному і мав триматися віддалік від нього — через страх заподіяти йому смерть…
Уже споночіло, а розбійники й досі коптили м’ясо й напинали шкури між деревами, аж раптом з лісу вискочив Ґвін. Фарид спершу подумав, що то Проноза, але потім помітив посивілого писка. Так, це Ґвін. Після смерті Вогнерукого він дивився на Фарида як на ворога, але цього вечора куснув його в литку, як і давніше, коли запрошував до гри, і сердився, аж поки хлопець пішов за ним.
Куниця мчала швидко, надто швидко навіть для Фаридових ніг, що міг утекти від кого завгодно, але завжди чекала на нього, нетерпляче посмикуючи хвостом, і Фарид наздоганяв, так швидко, як можна було бігти в пітьмі, бо знав, хто послав тварину.
Вони знайшли Вогнерукого там, де замкові мури становили межу міста, і гора, на схилі якої стояло місто, була така крута, що на ній уже не притулився жоден будинок. На крутосхилі росли тільки колючі чагарники, а замковий мур не мав вікон і піднімався вгору, грізний, мов кам’яний кулак, суцільний мур мав лише кілька заґратованих продуховин, крізь які до в’язниці потрапляло якраз стільки повітря, щоб в’язні не задушилися ще до страти. Ніхто не сидів довго у в’язниці Омбрійського замку. Вироки оголошували швидко, з покаранням не гаялись. Навіщо довго годувати в’язня, якщо його все одно повісять? Тільки для Сойки суддя навмисне приїде з того боку хащі. П’ять днів, шепотіли люди, п’ять днів потрібно Змієголову, щоб добутися до Омбри у своїй кареті з чорними завісами, і ніхто не знав, чи після його приїзду Сойка житиме бодай день..
Вогнерукий стояв, зіпершись на мур і опустивши голову, наче прислухався до чогось. Чорні тіні, що їх відкидав замок, робили його невидним для очей вартових, які походжали за зубцями муру.
Вогнерукий обернувся тільки тоді, коли на нього вискочив Ґвін. Фарид занепокоєно поглядав на вартових, коли підбігав до муру, але ті не зважали на хлопця або самотнього чоловіка. Одному не під силу визволити Сойку. Аж ніяк. Миршавцеві солдати пильнували, чи не з’явиться де багато чоловіків, прийшовши з недалекої хащі або спустившись по линвах зі схилу, що нависав над замком, хоча, мабуть, Свистун знав, що навіть Чорний Принц не наважиться
