Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Чорнильна смерть - Корнелія Функе

Чорнильна смерть - Корнелія Функе

Читаємо онлайн Чорнильна смерть - Корнелія Функе
то й що? Що далі? Так, він дурень, який і досі сподівається, що зможе дати Смерті та її білим донькам те, чого вони просять.

Чи зрозуміє Реза, коли білі жінки заберуть Меґі, що він поїхав до замку її задля неї? Чи зрозуміє Реза, що він не розповідав їй нічого, щоб страх за Меґі не краяв їй серце вже тепер?

В обох солдатів, що ввійшли до його камери, обличчя й руки були вимащені сажею. Вони завжди приходили вдвох, але де їхній срібноносий господар? Вони мовчки підняли Мо на ноги. Кайдани були важкі і вгризалися в шкіру.

— Свистун провідає тебе сьогодні в іншій камері! — шепнули вони йому. — В тій, де вогонь твого приятеля не знайде тебе.

Вони спускалися нижче, нижче і нижче, проминаючи підземелля, з яких смерділо гнилою плоттю.

Одного разу Мо здалося, ніби він бачив, як у пітьмі повзе вогненна змія, проте вартовий ударив його, коли він озирнувся.

Підземелля, куди його вкинули, було набагато просторіше за попереднє. На стінах позасихала кров, а повітря було водночас холодне й задушливе.

Свистуна довелося чекати, а коли він нарешті зайшов до камери в супроводі ще двох солдатів, у нього на обличчі теж була сажа. Двоє, що привели Мо, шанобливо поступилися місцем своєму панові, проте Мо бачив, як тривожно вони озираються, немов чекають, що зі стін миттю сповзуть вогненні павуки Вогнерукого.

Мо відчував, що Вогнерукий шукає його. Здавалося, ніби думки Вогнерукого намагаються намацати його, але в’язниця в Омбрі була не менш глибока, ніж у Сутінковому замку.

Можливо, ще цієї ночі йому знадобиться ніж, зашитий Батистовими руками в шов сорочки, хоча йому так болять руки, що він, мабуть, не зможе втримати його, не кажучи вже про те, щоб ударити. Але добре мати його при собі, коли страх стане нестерпним. Страх і ненависть.

— Твій приятель-вогнежер стає дедалі зухваліший, але цієї ночі він не допоможе тобі. Мені так шкода!

Свистунове обличчя було біле під сажею, що замастила йому і срібного носа. Один солдат ударив Мо в обличчя. Ще два дні…

Свистун з огидою дивився на свої замащені сажею рукавички:

— Уся Омбра глузує з мене. «Погляньте на Свистуна, — шепочуть вони. — Вогнеходець дурить його людей, а Чорний Принц заховав від нього дітей! Сойка ще таки порятує нас». Пора кінчати! Якщо сьогодні вночі я впораюсь із тобою, тоді вони не віритимуть уже ні в що. — Свистун так близько підступив до Мо, що срібна маска майже торкнулась його обличчя. — Ну що? Не хочеш погукати на допомогу своїм дивовижним голосом? Усіх своїх друзів-голодранців, Принца і його ведмедя, Вогнехідця… Чи, може, Віоланту? Її волохатий слуга всякчас шпигує за мною, і не минає й години, щоб вона не пояснила мені, що ти потрібний її батькові тільки живий. Але її батько давно вже не наганяє такого страху, як давніше. Ти сам про це подбав.

Віоланта. Мо бачив її тільки раз, коли на подвір’ї його стягували з коня. Як можна бути таким дурним, щоб вірити, ніби вона захистить його? Він пропав. І Меґі разом з ним. Мо охопив розпач, такий безпросвітний, що його аж знудило, і Свистун зареготав.

— Ага, боїшся. Це мені подобається. Про це варто написати пісню. Але відтепер співатимуть пісень тільки про мене, похмурих пісень, бо я так хочу. Дуже похмурих.

Один солдат з дурнуватим усміхом підступив до Мо, тримаючи в руках обкуту залізом довбню.

— «Він знову втече від них!» — кажуть вони. — Свистун відступив на крок назад. — Але ти вже ніколи не втечеш. Віднині, Сойко, ти плазуватимеш. Плазуватимеш переді мною.

Два солдати, що привели Мо, схопили його. Вони приперли його до закривавленої стіни, а третій тим часом підняв довбню. Свистун потер собі срібного носа.

— Тобі, Сойко, для книжки потрібні руки. Але що може закинути мені Змій, якщо я переб’ю тобі ноги? Навіть якщо… Як я й казав: Змієголов тепер не той…

Пропав.

О Господи, Меґі. Чи розповідав він їй коли-небудь таку тяжку оповідку? «Ні, Мо, ніяких казок! — завжди казала донька, коли ще була малою. — Вони надто сумні» Але не такі сумні, як оцей теперішній сюжет.

— Який жаль, Свистуне, що мій батько не може чути твою невеличку промову на власні вуха. — Віоланта говорила не дуже голосно, але Свистун обернувся так, ніби вона кричала.

Солдат із дурнуватим усміхом опустив довбню, а решта відсахнулися, даючи місце доньці Змієголова. Віоланту в її чорній сукні насилу можна було розгледіти. Як ті люди могли прозвати її Бридкою? Тієї миті Мо здалося, що він ніколи не бачив вродливішого обличчя. Він сподівався, що Свистун не помітив, як тремтять йому ноги. Він не хотів давати Срібноносому привід святкувати перемогу.

Поруч із Віолантою виринуло невеличке волохате личко. Туліо. Це він її привів? Бридка мала з собою і з півдесятка своїх безбородих солдатів. Супроти Свистунових людей вони видавалися юними і тендітними, проте їхні молоді руки тримали арбалети — зброю, що наганяє страх навіть на панцерних солдатів.

Але Свистун швидко опанував себе.

— Що вам тут треба? — запитав він Віоланту. — Я тільки подбав, щоб ваш неоціненний в’язень не втік знову. Досить того, що його вогненний приятель зробив нас усіх посміховиськом. Вашому батькові це аж ніяк не сподобається.

— А тобі не сподобається, що вчиню я тепер. — Віолантин голос був абсолютно безвиразний. — Візьміть їх у кайдани! — наказала вона своїм солдатам. — А з Сойки зніміть їх і зв’яжіть його так, щоб він міг їхати верхи.

Свистун схопився за меч, але троє Віолантиних солдатів повалили його на землю. Мо здалося, ніби він усім тілом відчуває їхню ненависть до Срібноносого. Вони залюбки вбили б його, він бачив це на їхніх юних обличчях, Свистунові солдати теж безперечно бачили, тож без опору дали закувати себе в кайдани.

— Ти, бридка маленька гадюко! — Гугнявий голос Свистуна, коли він промовляв із притиском, звучав дуже дивно. — Отже, Миршавець має слушність! Ти таки пригріваєш цю зграю розбишак! Чого ти хочеш? Трону Омбри, а на додачу, мабуть, ще й трону свого батька?

Віолантине обличчя було таке незворушне, немов його намалював Бальбулюс.

— Я хочу тільки одного, — заперечила вона. — Передати Сойку батькові таким неушкодженим, щоб він ще став йому в пригоді. І за цю послугу я вимагатиму від нього трон Омбри. Чом би й ні? Він належить мені в десять разів більше, ніж Миршавцеві.

Солдат, що знімав з Мо кайдани, був тим самим, що відкривав йому саркофаг у склепі Козимо.

— Вибач! — пробурмотів

Відгуки про книгу Чорнильна смерть - Корнелія Функе (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: