Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Вони підтримують зв’язок із печерою, — пояснила Вінта, — та один із одним. Людина може взяти будь-який з них, і після мінімального тренування вона йтиме, відчуваючи фізичний потяг. Камінь приведе її до печери.

— Маєш на увазі, крізь Тінь?

— Так.

— Цікаво, але, як на мене, не надто корисно.

— Але це ще не все. Якщо не піддаватися першому потягові з боку печери, можна відчути прихований, вторинний потяг. Тепер варто лише навчитися розрізняти голос кожного з каменів — і стане можливим переслідувати того, хто має його при собі.

— Це вже здається трохи кориснішим. То ти гадаєш, що ті хлопці знайшли мене минулої ночі, бо я розгулював із повного кишенею цих штучок?

— Можливо, вони їм допомогли. Хоча, насправді, у твоєму випадку вони, може, й не знадобилися.

— Чому так?

— Вони мають додаткову властивість. Той, хто носить їх при собі певний час, налаштовується на них особливим чином. І якщо навіть їх згодом викинути, налаштування залишиться. Але людину можна буде вистежити, наче вона все ще має на собі такий камінь. На тобі немов залишиться його автограф.

— Ти хочеш сказати, що й наразі, коли я виклав ці камені з кишені, на мені однаково зостається слід?

— Так.

— А скільки треба часу, щоб він вивітрився?

— Я не впевнена, що це коли-небудь станеться.

— Але ж є якісь способи його позбутися?!

— Знову ж таки, не знаю напевне, проте мені на думку спадає кілька трюків, які, можливо, допоможуть.

— Кажи.

— Пройти крізь Лабіринт Амбера чи Лоґрус Хаосу. Вони наче розбирають людину на частини і складають її наново, але відкидаючи все наносне. Відомо, що вони звільняли людей від багатьох дивних станів. Наскільки пригадую, це саме Лабіринт відновив пам’ять твоєму батькові.

— Так, і навіть не питатиму тебе, звідки тобі відомо про Лоґрус; цілком можливо, що ти маєш слушність. Мені ще цього гемору не вистачало, на додаток до решти моїх проблем. Тобто, ти вважаєш, що вони можуть тримати мене під прицілом просто зараз, маю я при собі це каміняччя чи ні?

— Так.

— Звідки ти все це знаєш? — запитав я.

— Я можу таке відчувати; і це додаткове запитання. Але не рахуватиму його, аби не гальмувати нашу розмову.

— Дякую. То тепер, мабуть, твоя черга.

— Джулія перед своєю загибеллю зустрічалася з окультистом Віктором Мелманом. Ти знаєш, чому?

— Вона навчалась у нього, шукаючи певного вдосконалення; принаймні так мені повідав хлопець, який тоді приятелював із нею. Це було після того, як ми розбіглися.

— Я мала на увазі трохи інше, — мовила Вінта. — Чи відомо тобі, чому вона шукала цього вдосконалення?

— Як на мене, це схоже на додаткове запитання, але, мабуть, я винен тобі одне. Той хлопець, з яким розмовляв, сказав мені, що я налякав її, змусивши підозрювати, що маю надприродну могутність, і вона стала шукати могутності й собі — аби захиститися від мене.

— Кажи все до кінця, — докинула Вінта.

— Тобто?

— Це не вся відповідь. Ти насправді дав їй привід думати так і боятися тебе?

— Я підозрюю, що так. А тепер запитую: звідки ти могла про все дізнатися? Насамперед, про Джулію?

— Я там була, — відповіла вона. — Знала її.

— Продовжуй.

— Це все. Тепер моя черга.

— Відповідь неповна.

— Але це вся відповідь, яку ти можеш отримати на своє запитання. Приймай її чи ні.

— За нашою угодою, я можу на цьому вийти з гри.

— Це так. Ти виходиш?

— А яке твоє наступне питання?

— Чи Джулія розвинула у собі здібності, яких вона шукала?

— Я вже сказав тобі, що ми припинили наші стосунки ще до того, як вона влізла у всі ці речі. Тому не можу цього знати.

— Ти знайшов у її квартирі портал, крізь який, імовірно, прийшла та почвара, котра її вбила. От тобі два питання, не відповідати мені на них, а подумати над ними самому: насамперед, чому хтось бажав смерті Джулії? І чи не видається тобі дуже дивним, як саме її було вбито? Можна знайти безліч простіших шляхів позбутися когось небажаного.

— Погоджуюсь із тобою, — визнав я. — Застосувати зброю незрівнянно простіше, ніж магію. А чому — можу тільки здогадуватись. Я припустив, що це була пастка для мене, а її обрали жертвою як частину плану... подарунок мені на щорічну дату 30 квітня. Ти й про цю дату теж знаєш?

— Це обговоримо пізніше. Ти ж, напевне, знаєш, що кожний чаклун має власний стиль, так само, як художники, письменники, музиканти. Коли тобі вдалося надибати цей портал у квартирі Джулії, чи помітив там щось таке, що можна класифікувати як авторський підпис?

— Нічого особливого там не було, наскільки можу пригадати. Звісно, я був зациклений на тому, щоби зламати ті двері. Не був налаштований оцінювати їхню естетику. Ні, я не можу асоціювати ці двері з манерою відомого мені чаклуна. До чого ти ведеш?

— Я лише подумала, чи не могло статися так, що Джулія розвинула в собі певні здібності, які допомогли їй відчинити цей портал, і постраждала від наслідків такого вчинку.

— Це просто абсурдно!

— Гаразд. Я намагаюся відшукати причини. Тобто, я правильно зрозуміла: ти ніколи не помічав жодних ознак того, що вона може мати приховані здібності до чаклунства?

— Ні, не можу пригадати нічого такого.

Я допив каву і налив собі ще.

— Чому вважаєш, що це не Люк полює на мене зараз? — запитав її.

— Він, без жодного сумніву, зробив на тебе кілька замахів у минулі роки.

— Так. Він сам це недавно визнав. Також сказав мені, що припинив робити так після перших кількох спроб.

— І це правда.

— Знаєш, таке дратує: не знати, що тобі відомо, а що ні.

— Тому ж ми з тобою і ведемо цю бесіду, хіба не так? Це була твоя ідея вести її у такому форматі.

— Моя? Навпаки! Це ти запропонувала мінятися баш на баш!

— Сьогодні я. Але ідея належить тобі, ти розпочав перший. У мене на думці зараз інше: певна телефонна розмова, що відбулася в будинку містера Рота...

— Це була ти? Змінила голос? Як примудрилася