Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Удалині, на березі, біля того місця, де спочивав вічним сном Каїн, я наче помітив щось біле... воно стало дибки... почало рухатися, повільно, тоді стрімко, а потім зникло в якомусь розпадку поміж схилами. Я б сказав, що це був Єдиноріг, але через темряву, і відстань, і тому, що видиво промайнуло так швидко, не міг цього стверджувати напевне.

Трохи згодом ми піймали чудовий вітер, і я був йому вдячний. Попри те, що цілісінький день проспав, я втомився. Втеча з кришталевої печери, перепалка зі Стражем, перегони із смерчем, а тоді ще й сутичка з його Володарем у синій масці — усе це злилося в моїй голові в одну безперервну стрічку, без початку й кінця. А реакція на викид адреналіну під час моєї останньої пригоди довершила справу. І тепер я не бажав нічого, тільки слухати, як хлюпочуть хвилі, лише дивитися на мерехтливу водяну гладінь за правим бортом. Не хотів думати, я не хотів рухатися...

Біла рука лягла мені на передпліччя.

— Ти втомився, — почув я голос Вінти.

— Здається, так, — долинув мій власний голос, наче здалеку.

— Ось твій плащ. Чому б тобі не загорнутись у нього та не відпочити? Ми йдемо прямим курсом і легко впораємося без тебе. Твоєї допомоги наразі не потребуємо.

Я кивнув і накинув плащ.

— Ловлю тебе на слові. Дякую.

— Хочеш їсти чи пити?

— Ні, я добре поїв у місті.

Вона не прибирала руки. Я подивився на неї. Вінта усміхалася. Це вперше я бачив її усмішку. Іншою рукою, самими пучками, торкнулася плям крові на моїй сорочці.

— Не хвилюйся. Я подбаю про тебе, — сказала Вінта.

Я усміхнувся у відповідь, бо мені здалося, наче вона чекає на це. Леді стиснула моє плече й пішла, а я дивився їй услід і гадав, чи не прогледів якесь невідоме значення, коли раніше складав рівняння щодо неї. Але наразі почувався надто стомленим, щоб перевирішувати все ще з новим невідомим. Мій розумовий механізм гальмував... гальмував...

Спина притулилася до планшира правого борту, судно легенько погойдувалося на хвилях, і я дозволив голові опуститися на груди. Крізь напівзаплющені очі бачив темну криваву пляму на своїй білій сорочці... на неї вказала Вінта... Кров. Так, кров...

— Перша кров! — вигукнув Деспіл. — Цього достатньо! Ти отримав сатисфакцію?

— Ні! — закричав Юрт. — Це просто подряпина! — і він, крутнувшись на камені, змахнув потрійними пазурами свого триспа, цілячись у мене.

Із розсічення на моєму лівому плечі засочилася кров; крихітними намистинками піднялася вона у повітря й поплила від мене, наче розсип рубінів. Я виставив перед собою свій фандон у захисну позицію й опустив трисп, відвівши його далеко вправо і нахиливши вперед. Я зігнув коліно та повернув свій камінь на спільній нашій осі на 90 градусів. Юрт негайно скоригував власну позицію, опустившись футів на шість. Я розвернувся ще на 90 градусів, і тепер кожний із нас, здавалося, висів догори ногами стосовно один одного.

— Амберський байстрюче! — заволав Юрт, і потрійний промінь світла вирвався з його зброї. Але помахом свого фаншона я перетворив його на окремі спалахи, і ті мерехтливим роєм поплили донизу, до Безодні Хаосу, над якою ми ширяли.

— Та пішов ти! — відказав Юрту, міцніше стискаючи руків’я мого триспа, стріляючи світловими імпульсами з трьох його лез, тонких, як волосина. Я підняв руки над головою, і промені смугонули Юрта по гомілках.

Він фаншоном відбив промені практично на межі їхнього восьмифутового діапазону дії. Щоб перезарядити трислівер, потрібна майже трисекундна пауза, але я вдав, наче збираюся завдати йому смертельного удару в обличчя, що змусило його рефлекторно захиститися піднятим фандом. А тим часом я натиснув на трисп, щоб косо різонути його по колінах. Він відповів на це секундним імпульсом фанда й, опустивши той, стрільнув мені в обличчя, а тоді зробив повне сальто через спину, сподіваючись, що я не вцілю йому в спину, бо не встигну перезарядити трислівер, а він повернеться у вихідну позицію, наставивши фанд для удару в моє плече.

Але я висковзнув з-під удару, зробивши оберт навколо нього, перемістившись нижче, але утримуючись вертикально. Натомість спробував ударити його в незахищене плече, але марно, бо він був за межами досяжності. Деспіл, стоячи на камені завбільшки як надувний м’яч, теж кружляв у повітрі, на значній відстані, праворуч від мене. Мій секундант, Мандор, займав позицію високо у нас над головами, але наразі швидко знижувався. Ми видозміненими ступнями трималися на наших невеличких дисках, вільно переміщаючись зовнішнім потоком Хаосу, наче краєм виру. Юрт розвернувся й погнався за мною, витягнувши горизонтально ліву руку з прикріпленим до неї фандоном і повільно описуючи рукою коло. З його руки звисала дуже тонка сітка, яку відтягував донизу загорнутий у неї морд, і її плетиво раз у раз зблискувало, відбиваючи спорадичні спалахи червоного світла навкруги. Він тримав трисп на рівні пояса, у зручній позиції для атаки, і глузливо шкірив зуби, але його посмішка щезла, коли ми опинились один навпроти одного на протилежних точках кола футів десяти у діаметрі. Ми рухалися по колу знову й знову, чекаючи на шанс ударити.

Я змінив нахил своєї орбіти, і він негайно підлаштувався під мене, щоб не дати мені вислизнути. Я повторив свій маневр, він учинив так само. Раптом я зробив піке під прямим кутом, тримаючи фандон у витягнутій і високо піднятій руці. Вивернувши зап’ясток та опустивши лікоть, я вдарив навскіс, щоб оминути його захист знизу.

Брудно вилаявшись, Юрт ударив у відповідь, та я розсіяв цей промінь, а на його лівому стегні затемніли три смуги. Трислівер завдає порізів не глибше ніж на три чверті дюйма, і тому при справжній дуелі супротивники цілять одне одному переважно в горло, очі, скроні, внутрішній бік зап’ястків й артерії на стегнах. Утім, можна просто заподіяти достатньо порізів на будь-яких частинах тіла, — і ти розпрощаєшся зі своїм супротивником, а він буде, обертаючись, повільно падати у хмарі кривавих бісеринок, опускаючись туди, звідки ще ніхто ніколи не повертався.

— Кров! — вигукнув Мандор, побачивши, як із ноги Юрта викочуються намистинки крові. — Ви задоволені, джентльмени?

— Я задоволений, — відгукнувся я.

— А я ні! — відповів Юрт, люто розвертаючись навздогін мені, бо тим часом