Кохана майстра смерті - Олеся Лис

─ А чому не у тебе? ─ перекидаю сумку через плече і обертаюся до чоловіка. ─ Тобі ж, здається, належить будинок на Гановерстрайт?

─ Так, так і є, ─ бере мене за руку Кіан і веде в напрямку нашого тимчасового місця проживання. ─ Але я там давно не зупинявся, прислуги в ньому немає, один сторож. А наймати когось, щоб прибрали і підготували все до нашого приїзду, не було часу. Я не думав, що ми надовго залишимося в місті.

Так, я теж не думала… Наше повернення тепер затягується на невизначений час.

Готель "У Клейтона" навіть ні в яке порівняння не йде з тими, в яких ми зупинялися по дорозі сюди, і, тим більше, з "Двома трояндами".

Наш номер складається із спальні і невеликої вітальні, і виглядає досить затишним, а найголовніше чистим.

З насолодою опускаюся в м'яке крісло і витягую ноги. Сьогодні був важкий день. Першу половину його ми провели в дорозі, а другу мотаючись по Арклоу. Тільки зараз розумію, наскільки втомилася. Очі починають самі по собі закриватися, і я насилу долаю дрімоту. Яка б не була змучена, а ванну, тим більше після дороги, прийняти потрібно.

─ Як ти? ─ присідає біля мене Кіан, з занепокоєнням заглядаючи в очі. ─ Втомилася?

─ Є трохи, ─ злегка посміхаюся, а рука вже мимоволі тягнеться, щоб поправити пасмо, що впало йому на лоб.

І він же втомився, хоч і не показує цього, може, не так, як я, але все ж...

─ Я наказав, щоб ванну наповнили, знав, що захочеш скупатися, ─ перехоплює мою руку, коли я вже її забираю, і цілує внутрішню сторону долоні, викликаючи чуттєві мурашки.

─ Спасибі, ─ в душі розквітає подяка.

Вже уявляю з якою насолодою занурюсь в теплу воду і заплющую очі від майбутнього задоволення. Але залишається одне невирішене питання, яке дряпає мене і заважає спокійно віддаватися відпочинку.

─ Ти маєш рацію, Кіан, ─ зітхаю, спостерігаючи, як після стуку в двері і дозволу увійти, службовці готелю несуть відра з гарячою водою, щоб наповнити ванну.

─ Звичайно, маю, ─ гмикає некромант, в його очах танцюють бісенята. ─ А у чому?

Ось як можна хотіти одночасно розсміятися і стукнути чимось людину?

─ Невже тобі так подобається мене дражнити? ─ ображено насуплююсь.

─ Дуже! ─ пересаджує мене до себе на коліна. ─ Ти просто завжди так гостро реагуєш, що я не можу втриматися. Так у чому я маю рацію?

─ У тому, що мені не варто ризикувати, ─ знову зітхаю, розуміючи, що своїми словами тішу його самолюбство.

─ От і добре, ─ як і очікувалося, радіє чоловік. ─ Завтра ж піду в міський архів. Може, там знайду щось цікаве.

─ А можна з тобою?

Не хочу залишатися одна в номері, та й цікаво побувати в настільки древньому книгосховищі.

─ На жаль, ні, ─ хитає головою. ─ Я буду шукати в секретній секції, а туди пускають тільки за перепустками. Тобі не можна навіть, незважаючи на те, що ти моя дружина.

Гаразд, нехай. Але чим мені тоді займатися весь день? Сидіти склавши руки я не звикла. Навпаки, в Кінлосі цілими днями крутилася, як білка в колесі. А тут...

─ Кіан, а можна мені тоді відвідати Рорка у в’язниці? ─ мене раптово осяє чудова ідея.

Як я раніше про це не подумала?

─ Навіщо це тобі? ─ стискає губи некромант, всім своїм виглядом показуючи, що це йому не дуже подобається.

─ Ну, по-перше, мені нудно цілий день бути одною, поки тебе немає, ─ починаю скрупульозно перераховувати аргументи, в надії, що хоч якийсь із них подіє. ─ По-друге, мені його шкода. І, по-третє, я можу йому допомогти і полегшити страждання, хіба він хоча б цього не заслужив? Адже людина і так сидить за ґратами, спокутуючи чужу провину.

─ Добре, ─ після роздумів погоджується Кіан. ─ Тільки не сама. Я попрошу кого-небудь тебе супроводжувати. В'язниця не місце для пристойних леді.