Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Своїх коней ми залишаємо в стайні ─ тваринам теж потрібен відпочинок. Та й в найманому екіпажі рухатися по місту набагато зручніше і безпечніше.

Колеса злегка підстрибують на кам'яній бруківці, ми все далі і далі віддаляємося від центру. Широкі вулиці з красивими великими будинками поступово змінюються більш скромними, а потім і зовсім бідними. Дорога тут стає вибоїстою, деякі камінці в бруківці зовсім відсутні, і карета іноді потрапляє в ямки від них, змушуючи мене підскакувати на сидінні і брязкати щелепою. Я вже відверто боюся, що до кінця поїздки залишуся або без зубів, або без язика, який теж встигаю пару раз боляче прикусити. Підстрибнувши останній раз і рипнувши ресорами, наш транспорт, нарешті, зупиняється навпроти непоказного двоповерхового будинку пофарбованого в огидний сіро-зелений колір.

Підозрюю, що раніше він був набагато охайніший і яскравіший, але час, сонце і дощі зробили свою справу, змінивши до невпізнання початкове забарвлення стін. Дерев'яна табличка над входом оголошує: Готель «Дві троянди», а нижче невеликим шрифтом скромне: «Ласкаво просимо».

Розплатившись з візником, відпускаємо екіпаж і переходимо вулицю. Мені не дуже хочеться опинятися всередині цих стін, але я глибоко зітхнувши, переступаю поріг слідом за чоловіком.

Вестибюль «Двох троянд» виглядає таким же побитим життям, як і зовнішнє оздоблення заїжджого двору. За стійкою відверто нудьгує немолодий трохи лисуватий чоловік у злегка затертому котарді. Він підозріло міряє нас поглядом і щось метушливо ховає під стіл.

─ Ласкаво просимо в «Дві троянди» ─ улесливо посміхається адміністратор. ─ Чи бажаєте замовити кімнату?

─ Ні в якому разі, ─ хмуриться Кіан, обводячи поглядом сумнівний інтер'єр. ─ Ми шукаємо одну леді, тітоньку дружини. Вона приїхала в Арклоу і перестала відповідати на листи. Дружина хвилюється. Ви не могли б подивитися, чи числиться Мелісанда О'Ши серед постояльців?

─ Ну-у-у-у, ─ нерішуче тягне наш співрозмовник. ─ Розголошувати особистість гостей у нас, взагалі-то заборонено...

─ Я розумію... ─ трохи кривить губи в усмішці некромант. ─ Але дружина хвилюється... Перед адміністратором на стійці з'являється золотий флорін, і його очі загоряються жадібним блиском. Незважаючи на це, чоловік продовжує сумніватись, час від часу поглядаючи на сходи, що ведуть на другий поверх.

─ І я теж дуже хвилююся, ─ чоловік додає ще один флорін.

Обидві монети, як за помахом чарівної палички, моментально зникають з дерев'яної поверхні стійки.

─ Тільки заради вашої чарівної дружини, ─ оглядає мене сальним поглядом адміністратор. ─ Я вам відповім, що Мелісанда зупинилася в номері двадцять шість.

─ Ми її відвідаємо, переконаємося, що з нею все в порядку ─ хмуриться Кіан, помітивши погляд співрозмовника. ─ А ви поки подумайте, може, до тітоньки хтось приходив, провідував. Мені дуже потрібно знати. Не тільки як дбайливому родичу, але і як службовцю арклоутскої гарди...

Адміністратор нервово ковтає і часто-часто киває, миттю збліднувши як полотно. А ми йдемо наверх, залишаючи його наодинці зі своїми думками.

Я, хвилюючись перед майбутньою зустріччю, навіть не помічаю, як ми підіймаємося по дерев'яним сходам, а перед нами відкривається широкий напівтемний коридор. Потрібний номер знаходимо досить-таки швидко. І вже через хвилину перед очима темніють облуплені двері з напівстертою цифрою двадцять шість. Рішуче підіймаю руку і стукаю. Глухий звук розноситься по безлюдному коридору і затихає десь в самому кінці. З того боку чується важка хода і невиразне сварливе бурмотіння.

─ Чому так довго? ─ буркотливо дорікає знайомий голос, і двері широко розчиняються.

Очі Мелісанди, здається, готові вилізти з орбіт.

─ Ти не Лідія! ─ робить очевидний висновок тітонька і застигає широко роззявивши рота.

Але я здивована не менше, аніж моя найдорожча родичка, бо під вільним сюрко чітко видніється акуратний округлий живіт. І я дуже сумніваюся, що Мелісанда просто набрала зайві кілограми.

─ Айне? Що тобі потрібно? ─ грубо цікавиться вона, насупивши тонкі брови і інстинктивно прикривши живіт руками.

─ Поговорити, ─ ступаю за поріг, змушуючи Мелисанду відступити. ─ Я просто хочу поговорити і все.

Слідом за мною заходить Кіан і щільно закриває двері.

─ Що ти хочеш знати? - переконавшись, що позбутися нас не вдасться, жінка зручно влаштовується в кріслі, підклавши під спину маленьку подушечку.

─ О, ─ злегка посміхаюся, влаштовуючись навпроти. ─ У мене безліч запитань. І перше з них про мою рідну матір.

─ А що твоя мати? ─ знизує плечима Мелісанда. ─ Я її й не пам'ятаю зовсім. Служницею начебто була, понесла невідомо від кого. Подейкували, що навіть від самого Ліншеха. Інакше, навіщо йому було брати сироту і виховувати, як рідну?

─ Як від Ліншеха? ─ закриваю рота долонею, відчуваючи, як підкочує нудота.

Не може бути такого!

Тітонька їдко усміхається, десь з хвилину насолоджуючись моїм жахом, але потім додає:

─ Хоча, я не думаю, що це правда. Ліншех не посмів би зрадити Ріанон, справа була в чомусь іншому. А ось у чому? ─ її очі буквально впиваються в мене.

Я похмуро дивлюся у відповідь, все ще переварюючи її жарт.

─ Хто вбив Джерома? Рорк? ─ чую голос Кіана, потроху приходячи в себе.

─ Гіллаган ... Моїми руками, ─ презирливо посміхається у відповідь Мелісанда. ─ Рорк слабак. Навіть під впливом примари він не зміг це зробити. Ридав і нюні розпускав, як баба. Довелося мені.

В її словах немає і краплі каяття і жалю. Чи людина вона взагалі? Таке відчуття, що переді мною лише людська оболонка, під якою ховається жорстоке чудовисько, нездатне на почуття.

─ Як ви вийшли на Гіллагана? ─ продовжує допит чоловік.

Його долоня опускається на моє плече, і я несвідомо одразу ж трохи повертаю голову і притискаюся до неї щокою. У цьому невинному мовчазному жесті стільки сили і підтримки, що відчуваю себе здатною витримати будь-яке випробування, уготоване долею.