Кохана майстра смерті - Олеся Лис
Я вже не прислухаюся до розмов чоловіків, знову беручись уважно розглядати дядечка. В серці починає зароджуватися жалість до цієї людини. Так, можливо, він діяв не чесно, обманював, до того ж в смерті Джерома, хоч і побічно, але винен. Але от не вірю я ні краплі, що він міг вбити власноручно єдиного племінника. Тут вже напевно в нього вселився Гіллаган. Та й щодо нападу на Кіана, мене гризуть сумніви. Більше віриться в те, що наймала вбивць Мелісанда. Рвучко зітхаю від співчуття і поправляю ковдру.
─ Айне! ─ кличе мене чоловік.
Я розумію, що нам пора покидати камеру, і наостанок осіняю Рорка знаком Брігіти. Нехай його останні дні будуть спокійні і безболісні.
─ Айне... Айне... дочко, ─ чується хрипкий голос, і я, не вірячи, обертаюся до дядечка. ─ Айне, ─ відкриває він каламутні, злегка божевільні очі. ─ Прости мене, прости... Я так винен перед тобою, так винен... Він був такий переконливий, стільки всього обіцяв... Я повірив. Прости, Айне... І бережися його... Ти йому потрібна. І він вибрав собі нове тіло, нового союзника. Сильного... Молодого... Що йому я...
Пальці чоловіки хапають мене за спідницю, немов він боїться, що я в цю ж секунду зникну. ─ Не вір нікому...
Ззаду чуються кроки, і мою талію обвиває рука чоловіка. Рорк затинається під колючим поглядом некроманта, нервово ковтає і знову переводить очі на мене.
─ Запам'ятала? Нікому не вір…
Пальці дядечка знесилено розпрямляються, і спідниця безперешкодно вислизає з його руки, а сам чоловік в знемозі прикриває очі і, здається, знову пірнає в безпам'ятство.
─ Що він говорив, ─ цікавиться Кіан, притискаючись губами до моєї маківки.
Повертаюсь до нього і допитливо заглядаю в рідні сині очі.
─ Вибачався за все скоєне. І попереджав щодо небезпеки.
─ Совість прокинулася? ─ хмуриться чоловік, беручи мене за руку і виводячи з камери.
─ Можливо, ─ знизую плечима. ─ Шкода його. Бідний.
Некромант трохи сильніше стискає мої пальці в своїй долоні.
─ Мені ні. Йому тебе не було шкода, коли на плаху відправляв.
─ Може, це не зовсім його вина ... ─ закушую губу. ─ А якщо і його, я все одно не можу йому не співчувати.
─ Кожен отримує те, на що заслужив, ─ твердо відповідає чоловік. ─ Закони Манна непорушні. І жаліти його нічого. Я навіть уявити боюся, як могла закінчитися твоя історія.
Здригаюсь, згадуючи жах на багатті, обпалюючі язики полум'я, і переводжу розмову на більш безпечну тему.
─ А куди ми зараз? ─ злегка мружусь, опинившись після темряви казематів на яскраво освітленій сонцем вулиці.
─ Шукати твою тітоньку. Мені стражник адресу дав, яку вона залишила, якщо щось Рорку знадобиться. Це готель на околиці ...
