Джинґо - Террі Пратчетт

Тоді він вмостився в своєму спеціальному кріслі і потягнув за важіль. Впали противаги. Вода перетекла з одного резервуара в інший. Крісло скрипнуло і перейшло в зручне положення. Леонард похмуро дивився крізь вікно мансарди. Кілька морських пташок ліниво кружляли в блакитному квадраті, ледве махаючи крилами… Згодом, коли його чай почав остигати, Леонард взявся малювати. 

— Леді Сибіл? Оце так несподіванка, — мовив лорд Ветінарі. — Добрий вечір, сер Семюел, який на вас красивий шарф. Капітане Моркво, і ви тут. Будь ласка, сідайте. У нас іще багато незавершених справ. 

Вони сіли. 

— Насамперед, — почав лорд Ветінарі, — я щойно зробив начерк оголошення для міських оповісників. Новини хороші. 

— То війна вже офіційно закінчилась? — запитав Морква. 

— Війна, капітане, ніколи і не починалася. Це було… непорозуміння. 

— Ніколи не починалась? — мовив Ваймз. — Загинули люди! 

— Власне, — підтвердив Ветінарі. — А це означає — чи не так — що нам слід якомога більше прислухатися одне до одного? 

— А що з Принцом? 

— О, переконаний, Ваймзе, ми з ним можемо домовитися. 

— Я так не думаю! 

— З Принцом Куфурою? Я думав, він вам подобається. 

— Що? А що сталося з іншим принцом? 

— Він, схоже, подався з довгим візитом у далекі краї, — мовив Патрицій. — З певним прискоренням. 

— Маєте на увазі візит, коли у вас навіть немає часу спакувати речі? 

— Саме так. Схоже, він розчарував своїх людей. 

— А ми знаємо, в яку саме країну він подався? — запитав Ваймз. 

— Хапоністан, здається — перепрошую, я сказав щось смішне? 

— О ні. Ні. Просто мені майнула одна думка, от і все. 

Ветінарі відкинувся в кріслі. 

— І вкотре мир встелив усе ідилічною ковдрою. 

— Втім, не думаю, що хапонці дуже з того раді. 

— Така природа людей — накидатися на своїх лідерів, коли від них відвернулась удача, — додав Ветінарі з незмінним виразом обличчя. — О, проблеми без сумніву будуть. Нам лише доведеться… їх обговорити. Принц Куфура дуже приємний чоловік. Такий, як більшість його попередників. Плящина вина, буханець хліба і дюжина-друга урочистих і хвалебних звернень, і його вже не так хвилюватиме політика. 

— Вони не менш кмітливі за нас, — сказав Ваймз. 

— Тоді нам необхідно не відставати від них, — сказав Ветінарі. 

— Щось на кшталт мозкових перегонів, — мовив Ваймз. 

— Що куди краще за перегони озброєнь. І дешевше, — мовив Патрицій, — він листав документи, які лежали перед ним на столі. — Отож, що у нас тут — ага. Що в нас із трафіком? 

— Трафіком? — мозок Ваймза спробував зробити різкий розворот. 

— Так. Наші старовинні вулички останнім часом страшенно переповнені. Я чув, на Королівському тракті живе візник, який обзавівся господарством і сім’єю, поки стояв у черзі. А відповідальність за чистоту вулиць насправді віддавна лежить на плечах Варти. 

— Можливо, сер, але нині… 

— Тож ви, Ваймзе, створите відділок, який регулюватиме ці питання. Вирішуватиме проблеми. Поцуплені вози і так далі. І стежитиме за тим, щоби головні перехрестя були без корків. І, можливо, штрафуватиме візників, які надто довго стоять на дорозі і перешкоджають руху. І так далі. Сержант Колон разом із капралом Ноббсом, думаю, ідеально підходять для цієї роботи, що, я підозрюю, легко може бути самофінансованою. Що ви про це думаєте? 

«Шанс бути «самофінансованими» і не пристреленими, — подумав Ваймз. — Вони подумають, що вмерли і потрапили в рай». 

— Це ви так хочете їх винагородити, сер? 

— Скажімо так, Ваймзе, якщо людина не в своїй тарілці, треба знайти для неї підхожу. 

— Думаю, з цим не виникне проблем, сер. Звісно, це означає, що мені доведеться когось підвищити… 

— Переконаний, що можу доручити деталі вам. Звісно, їм двом також належить невеличка надбавка. Скажімо, десять доларів. О, іще одне, Ваймзе. Я особливо радий, що леді Сибіл зараз усе сама почує. Я вирішив змінити назву вашої посади. 

— Невже? 

— «Командор» доволі важко вимовляється. Тож мені нагадали, що слово, яке першочергово означало «командор», було «дукс»[30]. 

— Дукс Ваймз? — він почув, як охнула Сибіл. 

Ваймз розумів, що довкола нього запала вичікувальна тиша, як між запаленням ґнота і вибухом. Він знову й знову прокручував це слово в умі. 

— Герцог? — перепитав він. — О, ні… Сибіл, можеш зачекати за дверима? 

— Чому, Семе? 

— Мені потрібно особисто обговорити це з його світлістю. 

— Тобто зчинити сварку? 

— Дискусію. 

Леді Сибіл зітхнула. 

— Ох, ну гаразд. Слово за тобою, Семе. Ти це знаєш. 

— Виникли ще… попутні питання, — сказав лорд Ветінарі, коли за нею зачинилися двері. 

— Ні! 

— Можливо, вам слід їх заслухати. 

— Ні! Ви вже раніше так зі мною чинили! Ми організували Варту, нам майже вдалося набрати необхідну кількість особового складу, фонд вдовиць і сиріт так розрісся, що чоловіки вже в чергу стають, щоб нести варту в небезпечних районах, а мішень для гри в дартс, яку ми нещодавно отримали, як новесенька! Нам нічого не треба! 

— Мені завжди здавалось, що на Кам’янолицого Ваймза безпідставно зводять наклеп, — мовив Ветінарі. 

— Я не прийму… Що? — Ваймз застопорився посеред гніву. 

— Я теж так завжди вважав, — віддано мовив Морква. 

Ветінарі підвівся, підійшов до вікна і, заклавши руки за спину, виглянув на Брод-Вей. 

— Схоже, настав час для… переосмислення деяких старих припущень, — мовив Ветінарі. 

Усвідомлення лягло на Ваймза холодним серпанком. 

— Ви пропонуєте змінити історію? — запитав він. — Я правильно зрозумів? Переписати… 

— О, мій дорогий Ваймзе, історія весь час міняється. Її постійно переглядають і переосмислюють, якось же нам треба займати істориків? Не можна допустити, щоб вони розгулювали вулицями з таким багажем знань і купою вільного часу. Голова Гільдії істориків цілком зі мною згідний, і я знаю, що головна роль вашого предка в історії міста дозріла до свіжого… аналізу. 

— Ви вже з ним це обговорили? — запитав Ваймз. 

— Ще ні. 

Ваймз кілька разів то розтуляв, то затуляв рота. Патрицій повернувся до столу і взяв аркуш паперу. 

— І, звісно, потрібно подбати про інші деталі… — сказав він. 

— Наприклад? — хрипко мовив Ваймз. 

— Герб Ваймзів, звісно ж, буде відновлено. Це важливо. Знаю, що леді Сибіл неймовірно засмутилась, дізнавшись, що вам не дозволено мати власний герб. А також коронета з навершями… 

— Можете взяти цю коронету з навершями і… 

— …яку ви, я сподіваюсь, одягатимете на офіційні події, такі як, приміром, відкриття пам’ятника, який так довго знеславлював місто своєю відсутністю. 

Хоч раз Ваймзові вдалося випередити Ветінарі. 

— Знову старий Кам’янолиций? — запитав він. — Я вгадав, так? Пам’ятник старому Кам’янолицому? 

— Правильно, — мовив лорд Ветінарі. — Ясно, що не вам. Зводити статую комусь, хто намагався зупинити війну, якось не дуже, ем, статечно. Звісно, якби через вашу горду недбалість загинуло п’ять сотень солдатів, ми би вже плавили бронзу. Ні. Я думав про першого Ваймза, який спробував відкрити шлях у майбутнє, а натомість всього лиш увійшов у історію. Я думав, десь, може, на вулиці Персикового пирога… 

Вони дивились один на одного, як два коти, як гравці в покер. 

— Нагорі Брод-Вею, — хрипко мовив Ваймз. — Прямісінько перед палацом. 

Патрицій виглянув через вікно. 

— Домовились. Я милуватимусь ним. 

— І впритул до стіни. Подалі від протягів. 

— Обов’язково. 

Якусь мить Ваймз стояв ошелешений. 

— Ми втратили людей… 

— Сімнадцятьох, трагічно загинули в різного роду сутичках, — підтвердив лорд Ветінарі. 

— Я хочу… 

— Вдовиці та утриманці отримають відшкодування. 

Ваймз здався. 

— Так тримати, сер! — вигукнув Морква. 

Новоспечений герцог потер підборіддя. 

— Але ж це означає, що я маю