Джинґо - Террі Пратчетт

Хвиля пронеслася біля неї, засмоктавши причал так, що корабель Дженкінса ще якийсь час підстрибував. Десь на борту попадали тарілки. Тоді вона зникла, понісшись до наступного моста. Якусь мить у повітрі віяло не анкською туалетною водою[28], а морським бризом і сіллю. 

З каюти визирнув Дженкінс і заглянув за борт. 

— Що то було? Зміна припливу? — гукнула Анґва. 

— Ми приплили з припливом, — мовив Дженкінс. — Чорт його знає. Певно, один із тих феноменів. 

Анґва повернулася до групки. Ваймз уже багрянів на обличчі. 

— Його таки підписала переважна більшість гільдій, сер, — казав Морква. — Насправді, всі, крім Жебраків та Швачок. 

— Справді? Що ж, срати я на них хотів! За кого вони себе мають, роздавати мені такі накази? 

Анґва помітила вираз болю, що пересмикнув обличчя Моркви. 

— Ем… хтось же мусить віддавати нам накази, сер. Зазвичай. Ми ж не можемо самі собі віддавати накази. В тому то і є… суть. 

— Так… але… не так… 

— І мені здається, вони просто представляють інтереси людей… 

— Оцього народу? Не треба мені цих нісенітниць! Нас би вбили, якби ми воювали! І то ми би опинилися в точно такій ситуацій, що й… 

— Але ордер, схоже, таки законний, сер. 

— Це… безглуздя якесь! 

— Ви не подумайте, ми його не звинувачуємо, сер. Просто треба подбати про те, щоб він з’явився в Щурячу палату. Послухайте, сер, у вас були дуже непрості часи… 

— Але… арештувати Ветінарі? Я не можу… 

Ваймз затнувся, бо його вуха нарешті почули, що до нього намагалися донести. І тому що в цьому був сенс, чи не так? Якщо випадає можливість когось арештувати, потрібно це зробити. Не можна розвернутися і сказати «але не його». Ахмед би зверхньо засміявся. Старий Кам’янолиций перевернувся б у всіх своїх п’яти домовинах. 

— Я можу, еге ж? — сумовито мовив він. — О, ну гаразд. Розішліть опис підозрюваного, Дорфле. 

— В Цьому Немає Потреби, Сер. 

Натовп розійшовся, пропустивши лорда Ветінарі, що ішов причалом з Ноббі та Колоном позаду. Чи принаймні схожим на Колона чудернацько деформованим верблюдом. 

— Здається, я достатньо почув, командоре, — мовив лорд Ветінарі. — Будь ласка, виконуйте свій обов’язок. 

— Все, що вам потрібно зробити, це піти в палац, сер. Ну ж бо… 

— Ви не начепите на мене наручники? 

У Ваймза відвисла щелепа. 

— Чому б я це робив? 

— Державна зрада — це найбільший злочин, сер Семюел. Я вимагаю наручники. 

— Гаразд, якщо ви наполягаєте, — Ваймз кивнув Дорфлові. — Начепіть на нього наручники. 

— А у вас, бува, немає кайданів? — поцікавився лорд Ветінарі, коли Дорфл вийняв пару наручників. — Можна ж усе як слід зробити… 

— Ні. В нас немає ніяких кайданів. 

— Я лише хотів допомогти, сер Семюел. Ходімо? 

Натовп не глумився. Це майже лякало. Люди просто чекали, ніби спостерігаючи за тим, як виконують фокус. Вони знову розступилися перед Патрицієм, коли той попрямував у центр міста. Він зупинився і розвернувся. 

— Щось ще… о, так, хіба мене не треба тягнути на волокуші? 

— Тільки перед стратою, мій лорде, — радісно мовив Морква. — Традиційно державних зрадників тягнуть до місця страти на волокуші. А тоді страчують шляхом повішення, емаскуляції і четвертування. — В Моркви був збентежений вигляд. — Я уявляю собі повішання і четвертування, але не впевнений, що означає емаскуляція, сер. 

— Ви вмієте робити маски з пап’є-маше, капітане? — невинно спитав лорд Ветінарі. 

— Ні, не вміє! — крикнув Ваймз. 

— А у вас взагалі є волокуша? 

— Ні! — не витримав Ваймз. 

— О! Що ж, здається, на вулиці Сутій була крамниця господарських товарів. Це я так, про всяк випадок, сер Семюел. 

По втоптаному піску біля Ґебри прошкувала постать. Вона враз зупинилися, почувши десь знизу голосок, що з надією промовив: 

— Біп-біп-біп-дзинь? 

Бісик-органайзер відчув, як його підняли. 

— ЩО ТИ ТАКЕ? 

— Я бісик-органайзер другого покоління, з багатьма корисними та складними в користуванні функціями, Введіть-Своє-Ім’я! 

— НАПРИКЛАД? 

Навіть маленькому мозочку бісика-органайзера стало лячнувато. Голос, який до нього промовляв, звучав якось неправильно. 

— Я знаю, котра зараз година у всіх куточках світу, — він насмілився відповісти. 

— Я ТЕЖ. 

— Е… Я можу вести телефонну книжку актуальних контактів… — судячи з порухів, бісик-органайзер зрозумів, що його новий власник виліз на коня. 

— СПРАВДІ? У МЕНЕ ДУЖЕ БАГАТО КОНТАКТІВ. 

— Ну от, — сказав бісик, хапаючись за ентузіазм, що стрімко випаровувався. — Тож я додаю дані у записник, а коли вам треба буде знову зустрітися… 

— ЦЕ ВЖЕ ЗАЙВЕ. ЗАЗВИЧАЙ ВОНИ ТРИМАЮТЬ РУКУ НА ПУЛЬСІ. 

— Що ж… у вас багато запланованих зустрічей? — роздався стукіт копит, а тоді нічого, крім бурхливого вітру. 

— БІЛЬШЕ, НІЖ ТИ СОБІ МОЖЕШ УЯВИТИ. НІ… Я ДУМАЮ, ТВОЇ ТАЛАНТИ КРАЩЕ ПРИГОДЯТЬСЯ ДЕІНДЕ… 

Ще трохи шквального вітру, а тоді плюск. 

У Щурячій палаті було велелюдно. Присутність лідерів гільдій була обов’язковою, але там і без них було безліч людей, які вважали, що також мають право побачитись наостанок із покійником. Там навіть було кілька старших чарівників. Всі хотіли колись сказати своїм внукам: «Я там був»[29]. 

— Я переконаний, треба більше ланцюгів, — сказав Ветінарі, коли вони затрималися в дверях і побачили натовп, що зібрався. 

— Ви що, серйозно до цього ставитеся? — запитав Ваймз. 

— Надзвичайно серйозно, можете не сумніватись, командоре. Але якщо я з якихось причин виживу, доручаю вам придбати трохи кайданів. Ми повинні навчитися робити такі речі правильно. 

— Я триматиму їх під рукою, обіцяю. 

— Добре. 

Патрицій кивнув лорду Іржавському, що стояв між паном Боґґісом і лордом Дауні. 

— Доброго ранку, — привітався він. — Можна швиденько? В мене сьогодні насичений день. 

— Бачу, вам подобається і далі робити з Анк-Морпорка посміховисько, — почав було Іржавський. Він метнув погляд на Ваймза, викресливши його зі свого всесвіту. — Це не формальний судовий процес, лорде Ветінарі. Це притягнення до суду, щоб ви знали, в чому вас звинувачують. Пан Підступп каже, що до повноцінного судового процесу ще тижні й тижні. 

— Вам, без сумніву, вони недешево обійдуться. Ну що, продовжимо? — мовив лорд Ветінарі. 

— Пан Підступп зачитає обвинувачення, — оголосив Іржавський. — Але, якщо коротко, тобі добре відомо, Гевлоку, що тебе звинувачують в державній зраді. Ти дуже ганебно капітулював… 

— …але я не… 

— …і цілком протизаконно уступив усі права на суверенність нашого краю, відомого як Лешп… 

— …але такого краю не існує. 

Лорд Іржавський затнувся. 

— Ви взагалі в своєму розумі, сер? 

— Умови капітуляції потрібно було ратифікувати на острові Лешп, лорде Іржавський. Такого острова немає. 

— Чоловіче, ми минали його на шляху сюди! 

— А зараз його хтось бачить? 

Анґва постукала Ваймза по плечу. 

— Щойно ми причалили, на річці піднялася дивна хвиля, сер… 

Чарівники щось схвильовано обговорили, а тоді встав Архіректор Ридикуль. 

— Ваші світлості, схоже, в нас виникла проблема. Декан каже, що його там справді немає. 

— Це ж острів. Ви хочете сказати, що його хтось вкрав? Ви хоч знаєте, де він є? 

— Ми добре знаємо, де він, і його там немає. На його місці лише багато водоростей і уламків, — холодно відповів Декан. Він встав, тримаючи в руках невеличку кришталеву кулю. — Ми майже щовечора за ним спостерігали. Знаєте, щоб посперечатися. Звісно, з такої відстані картинка доволі нечітка… 

Іржавський витріщився на нього. Але Декан був надто великим, щоб викреслити його з картини світу. 

— Але ж не може цілий острів отак взяти і зникнути, — не здавався Іржавський. 

— Теоретично, мій лорде,