Відтепер я – твій меч - Гжендович
— Навіщо ж піхви прибираєш? — поцікавився Садар, цікаво розглядаючи воєводу.
— Разючі не зачехляють меча. Настав час і мені свій розчехлити, — відповів той.
Король не зрозумів, що Азіт говорив про розчехлення клинка в буквальному значенні, вважаючи ці слова чимось на кшталт девізу. І трохи округлив очі, коли Розящий клацнув рукояткою, і сталеве лезо попливло вниз, оголюючи тонший клинок, вугільно-чорний, з вкрапленнями рубіново-червоних рун тайнопису.
— То ти бився піхвами?! - не зміг стримати вигуку Садар.
- Саме. Заточені сталеві піхви. Меч Разючих не повинен оголюватися в Таридаті інакше як для захисту від єретиків, — Азіт був такий серйозний, що король не наважився розпитувати докладніше. Але поступово почав розуміти, наскільки відрізняється його воєвода від того, хто зараз збирається у бій. Крім одягу змінився погляд, рухи стали текучими, зміїстими. Меч у правій руці. До цього моменту Азіт лише одного разу переклав меч з лівої — коли боровся з Кассимом. І починало віритися, що цей воїн справді може якщо не перемогти, то злякати ворогів — стільки непримиренної люті світилося цієї миті в очах Азіта.
Чорно-кривава блискавка врізалася в лави варварів, зносячи всіх на своєму шляху. Вражаючий був шалений. Над полем битви, перекриваючи крики вмираючих, покалічених, лункою луною почулася пісня.
- Айдин скакші самад,
Скилимо заряд байсук,
Кишимо дастар мірад,
Дастука рат айдин…
— Пане, що він співає? — несміливо спитав денщик, не відводячи погляду від бою. На полі битви відбувалося неймовірне: варвари немов озвіріли, забувши про інших воїнів, вони всім гуртом намагалися повалити Азіта, ніби інших супротивників не існує. Він дотримав слова, дозволивши сидеримським солдатам майже без опору вбивати варварів. Битва перестала бути схожою на таку, перетворившись на переддень пекла. Садар не зводив очей з Розящого, не встигаючи встежити за помахами меча. Клинок свистів і співав, вторячи словам того, хто тримає його в руці.
- Співає? Ах так… це давньотарідійська, на ньому давно не говорять, лише жерці співають деякі гімни. Слова ж… наскільки пам'ятаю:
Відтепер я твій меч
Вражаючий,
Украйся мною як щитом,
Ти живий, але я
Не справжній,
Живи, нехай я помру
Потім…
— Ви знаєте слова, пане?
— Небагато, мені Раніка колись співала. Вона виховувалась у храмі, де шанували не лише Тарида, а й його брата. У них зовсім інша легенда про те, як пішов Азіт, і чому Тарід по ньому сумує. А пісня… прощальний гімн Таріду.
Цього дня перемога дісталася Сідеріму. І все ж таки ворог не був повалений остаточно, хоча з його боку жертв виявилося в рази більше, ніж з боку сидеріан. Тим не менш, варвари були все ще сильні та численні. Єдиний день, коли король не очолив атаку і взагалі не вийшов на поле бою, воліючи спостерігати за тим, що відбувається. Один лише день. Але Садар знав, що завтра оголить клинок, кинувшись на ворога пліч-о-пліч з Азітом. І так буде доти, доки ворог стоїть біля кордонів Смірніса.
Можливо, наступні дні дали б результат, але не встигли. Не громом серед неба, цілком очікувано, але орда наблизилася надто швидко, виславши перше підкріплення загону авангарду, що протистоїть сідеріанам.
— Пане, що робитимемо? Дні три, і орда підійде впритул!
- Битися! — прогарчав Садар, розуміючи, наскільки безвихідь у його армії. Не той ворог, що підпише капітуляцію, від якої можна відкупитись даниною, землями. Вони прийшли забрати все, знищивши Тарідат.
— Але ж ми не вистоємо! Їхні десятки тисяч!
- Повинні! І я не потерплю подібних розмов, — тільки й відповів король, одягаючи шолом. Вже світанок. Необхідно кинути всі сили на те, щоб проредити ряди варварів за дні, що залишилися.
Вони йшли в бій приречено, шалено билися, розуміючи, як близький їхній кінець. Втомлена, виснажена нескінченними битвами армія Садара мимоволі почала відступати до Тади, ламаючись під натиском ворога.
- Пане! Підмога на підході, Мадерек у тижні шляху звідси! — Посильний прохрипів це, падаючи під ноги королю. Загнаний кінь звалився раніше, так і не донісши сідока до табору.
— Тиждень… ми не маємо тижня. Але ми протримаємось, — стиснувши зуби, процідив Садар.
Король дивився на вороже військо, намагаючись усвідомити, де закінчуються їхні ряди. Ні, це було неможливо. Здавалося, орда розтяглася до горизонту. Лихі вершники летіли з улюлюканням, наче ганяли зайця по степу, а не готувалися до бою.
- Дикуни. І тим сильні і тим страшні. Всім поспішати, йти в ліс, там вони будуть змушені зійти з коней. Ми вміємо битися пішими, на відміну від них, — наказав король, оголюючи меч.
Сидеріани відходили. Поранені та тилові вели коней до табору на березі Тади. Якщо армія прийде туди, то за спиною залишиться річка, і взимку не замерзає, а на початку весни зовсім розлилася. Вони відступали, залишаючи ліс полем бою для тих, хто міг ще пересуватися, підняти зброю та піти в атаку. Грізна армія Сідеріма була жалюгідним видовищем. Вони програвали день за днем, протримавшись лише п'ять діб із відведеного тижня.
Асасини, що засіли в кущах, обсипали варварів, що наблизилися, градом стріл і дротиків, змушуючи поспішати, прикриватися щитами. Тільки-но вороги розсипалися, основний загін, очолюваний королем, кинувся в атаку. Напевно, Садар ніколи ще не бився так люто, так несамовито. Зібравши волю в кулак, він згадав забуті уроки і ніби вдихнув саккара, сп'янілий самою сутичкою кинувшись на супротивників. Чи то для залякування ворогів, чи то для підтримки власного духу, государ спіймав ритм і почав підспівувати Азіту, що сіє смерть навколо себе. Варвари давно збагнули, що якщо концентруватися тільки на разючому, то сидеріани боляче шкодують, нещадно проріджуючи ряди ворогів. З іншого боку, якщо залишити без уваги біловолосого велетня, то втрати будуть не меншими, ніж від інших. Пісня замовкла лише на мить, і воєвода мимоволі піднявся, втративши голос короля. І завив, кинувшись до Садара.
— Житиму, бійся! — здавлено вигукнув король, закриваючи долонею закривавлені груди. І продовжуючи вести за собою солдатів, незважаючи на рану.
Було за полудень, сонце вийшло з зеніту, почавши свій шлях до заходу сонця, коли зі спини сидеріан почувся радісний крик дозорців:
- Мадерек!
Вони прибули вчасно, щоб не дати загинути солдатам Сидеріма, що видихнулися, щоб змінити їх на полі бою, стримуючи ворога на підступах до Тадаска. І їх було дуже мало в порівнянні з кількістю варварів. Розуміли це і Садар, і полководець, який привів армію жителів півдня. Насилу стримуючи тиск, об'їдена армія Таридата відступала до краю лісу, до
